Володимир Сергійчук - Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

військом Великого Князя Григорій Ромодановський і про свій прихід повідомляє Гетьмана, заявляючи, що він прийшов на поміч козакам, щоб покласти кінець оцим заворушенням. Його в відповідь повідомлено, що вже наступив у всьому спокій, і тому хай він вертається з своїм військом назад та хай перешле Гетьманові під арештом нашого Барабаша, який вдруге викликав заворушення. На це відповідає Ромодановський, що він відходить з поворотом, але без спеціяльного доручення Великого Князя він не може видати Барабаша. Краще, хай Гетьман сам прийде на розмову - з невеличкою своєю дружиною.

В міжчасі з іншої сторони заходить генерал Великого Князя - Шереметьєв із шістьтисячною армією робить наступ на Київ, а за ним поволі насуває друга московська армія, що її число доходило до 15 тисяч. Він просить по-дружньому Гетьмана прийти до нього на розмову, спрямовуючи все до тієї мети, щоб схопити Гетьмана разом з усіма військовими достойниками. Коли Гетьман відмовляється від тієї зустрічі, Шереметьєв вибухає вже одвертими наклепами, заявляючи, що Пушкар загинув як найкращий і найвірніший прислужник Великого Князя, а Гетьман є ворогом москалів. Звідомлення деяких московських втікачів до нас додають впевнення, що Шереметьєв хотів накоїти для Гетьмана і для цілого Запоріжського Війська якнайбільшого лиха. Те саме стверджують два втікачі з армії Ромодановського, що були втаємничені в злочинному заговорі. З свого боку не занедбав також свого завдання і Ромодановський. Він засуджує деяких відданих нам сотників на шибеницю, а Барабаша, що двічі викликав заворушення, нагороджує титулом Гетьмана Запоріжського Війська з відзнаками Великого Князя. Прихильного нам начальника Прилуцького полка звільняє з служби і на його місце вибирає іншого. В різні місця він розсилає загальні письма Барабаша для викликання нового повстання. Врешті вже починає виступати як отвертий ворог: нищить цілковито місцевості, що прилягають до нашого міста Веприка і забирає в полон багатьох наших людей.

Так виходять назовні підступ і обман тих, що без ніякої нашої провини насамперед нашою домашньою і громадянською війною, а потім одверто вже власною зброєю приготовляли нам ярмо неволі. <...>

Тож не наша вина ані за ту війну, що тепер розгорілася, ані не ми є причиною того, що, хоч ми були і хотіли бути вірними Великому Князеві, були змушені вхопитися за зброю" (там само.- 1954.- Ч. 2–3.- С. 14–15).

Ось чому важко погодитись з твердженням Г. Саніна про якісь зрадницькі замисли Івана Виговського з самого початку його гетьманування, тим паче, що він не пояснює, хто інспірував антигетьманські виступи в Україні, які й змусили Виговського вдатися за допомогою до татар.

Зрештою, повстання вибухне аж у січні 1658 року, і до цього часу Виговський намагатиметься порозумітися з бунтівниками. Але коли зрозуміє остаточно, що за їхніми спинами стоїть Москва, звернеться до кримського хана за допомогою. Крок цей був вимушений для гетьмана, але він засвідчував усвідомлення козацькою старшиною необхідності мати в той час більш лояльного союзника до української державності, ніж таким була Москва.

Прибуттям орди, стверджував В. Герасимчук, "фатальний крок, зроблений Богданом Хмельницьким і самим Виговським, був направлений, і узли, які лучили його з Москвою, перетяв гетьман ще в цвітні" (Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // Записки НТШ.- Т. 87.- С. 58).

Зрозуміло, що та анархія, яка запанувала на Лівобережжі з початку антигетьманського заколоту Пушкаря й Барабаша, була вигідна Москві. Адже заколотники збирали під свої прапори різні люмпенізовані елементи, що насамперед хотіли поживитися грабежами. А це, цілком природно, штовхало мирне населення в обійми Москви, де воно сподівалося знайти стабільність після стількох років воєнного лихоліття. Ось як свідчили з цього приводу царські воєводи в червні 1658 року, котрі прибули на Сіверщину: "А сотники и черкасы и мещаня и всяких чинов люди встречали ж с великой честью, и тебе, великому государю, били челом, а нам, холопам твоим, говорили, чтоб ты, великий государь, пожаловал их, велел послати своих государевых воевод и к ним в городы, чтоб им по твоей государской милости от гультяйства и самоволных воров жить было безстрашно. А которые были воры в сборе, Пушкарева полку сотник Зеленской да дьяк, а с ними была собрана гултяйства с винокурен и с буд с полторы тысячи человек, и приходили де они под Глухов для грабежу, а сотника и войту и иных людей хотели побить до смерти; и они де из Глухова, казаки и мещаня, собрався, с сотником Зеленским и с ворами бились, и на бою де Зеленского взяли жива, а с ним де взяли четырех человек и приведчи в город розстреляли; да тех же де воров на том же бою побито сто семдесят человек, а Дзюк де и досталные воры утекли по розным местам" (Акты ЮЗР.- Т. 15.- С. 175).

Братовбивча війна, яку спровокувала Москва своєю демагогією, сіянням недовір'я й ворожнечі до Виговського поміж старшиною й козаками, городовим козацтвом і запорожцями та завдяки підтримці Пушкаря й Барабаша, скінчилася повною перемогою Виговського, але вона коштувала десятки тисяч людських жертв та великої деморалізації народу. Занадто дорогою ціною було куплено перемогу над прихильниками Москви, щоб можна було добиватися її в майбутньому. А це з повною очевидністю сталося б, коли б Виговський повернувся до співжиття з Москвою на запропонованих нею умовах. Тому гетьман вирішив іти далі й остаточно порвати з царем, оскільки цілком переконався, що "Москва готовить нам ярмо насамперед домашньою війною, себто нашою ж власною зброєю, а потім одверто підносить проти нас свою власну зброю без жодної нашої вини. Все те ми виявили, а тепер ми змушені підняти законну оборону та й удатися до сусідів з просьбою за поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цієї війни, що розгорілася" (там само.- С. 15).

У вересні 1658 року Іван Виговський розриває угоду з Москвою і підписує в Гадячі новий договір з Польщею про створення спільно з Литвою союзної держави. Така рішуча позиція українського гетьмана змусила Москву змінити тактику щодо обмеження прав і вольностей Гетьманщини. Вирішено позбавити Виговського гетьманської булави руками черні, оскільки серед неї вже спостерігалися невдоволення його діями. Про це нібито говорили посланці Виговського до царя на чолі з Кравченком. Відтак Олексій Михайлович "пожаловал, по тому их челобитью раде у них в Войску быти указал нынешние зимы февраля в 1 день. А раде быть в Переясловле..." (Акты ЮЗР.- Т. 4.- С. 203).

З цією метою в Україну відправляється посольство на чолі з князем Трубецьким. Зовні його завданням було, наголошує Андрій Яковлів, нібито заспокоїти "междуусобіє й