Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

цією зустріччю. А тут розгубився. Георгій Гаврилович, схудлий, помолоділий, уже йшов мені назустріч.

— Здрастуй, Євгене. Яким вітром? Що в Петропавлівці? Після мітингу до мене, в обком. Не забув дорогу?

Увечері я сидів у кабінеті першого секретаря Дніпропетровського обкому партії.

Дзвонили телефони. Грюкали двері. Заглядали знайомі й незнайомі люди, працівники обкому. Наша розмова тривала. Георгія Гавриловича цікавило все: на кого спирався в пропагандистській роботі, чому втратив зв'язок з підпільним обкомом, які методи гітлерівської пропаганди?

Я розповів про те, як намагався зв'язатися з партизанами, з фронтом, про свою роботу в німецькій фірмі «Украйнель».

… Якось проглядаючи оголошення на біржі, я дізнався, що німецькій фірмі «Украйнель» потрібні вантажники. Заступник шефа фірми Роммель з постійно невдоволеним обличчям — воно нагадувало головку квашеної капусти — відмовив мені. При цьому глузливо зауважив:

— Я не вірю, що із вчителя вийде вантажник.

Та не минуло й тижня після цієї розмови, як я вже працював тут-таки, в «Украйнелі». І не вантажником, а рахівником у відділі картотеки. Допомогла влаштуватися знайома — Ліда, працівниця фірми. Вона знала, з ким і як поговорити. Разом з перекладачкою Інною Ліда зробила мені протекцію, і став я гвинтиком добре налагодженої комерційної машини. Контора фірми містилась на Жовтневій площі. «Украйнель» була однією з філій великої німецької фірми, яка займалась реалізацією нафтопродуктів. Викачуючи нафту з румунських промислів «Плоешти», фірма постачала вермахту на східний фронт бензин, звичайний і авіаційний, гас, машинне масло, солярку тощо. Центральне управління фірми розмістилося в Лемберзі (Львів).

— Старанність і акуратність, акуратність і старанність— ось що вимагається від вас, — часто наставляв нас шеф Мюллер.

Мене він згодом навіть ставив у приклад.

— Вчіться, панове: майже німецька старанність і німецька акуратність.

Я, дійсно, «старався», особливо при обробці накладних на пальне для вермахту. Виписки з накладних зберігав у надійному тайнику на своїй квартирі.

Ось ці виписки з накладних із номерами частин та вказаною сортністю бензину — єдине, що мені дісталось в спадщину від «Украйнель» — я показав Георгію Гавриловичу.

Він замислився.

— Твій «Украйнель», гадаю, декого із наших товаришів зацікавить. Готуй детальний звіт. І приступай до нових обов'язків. Рідкувато у нас із кадрами. А в тебе досвід, область знаєш. З цієї хвилини — ти наш працівник, інструктор обкому.

Я підвівся. Георгій Гаврилович оглянув мене з ніг до голови. На мені порвана сорочка, пошарпаний піджачок — вигляд поганенький.

— Прохання, побажання є?

Я промовчав. Секретар усміхнувся:

— Що без амбіції — це добре. А без амуніції — погано.

Викликав ад'ютанта. Через годину я вже мав бушлат, кітель офіцерський, білизну, чоботи і — що не менш важливо — талон на харчування в обкомівській їдальні.

Працював інструктором місяців три. Займався інформацією, їздив по визволених районах області. Разом із завідуючим оргінструкторським відділом товаришем Общиним підготував доповідь про злочини німецько-фашистських загарбників на Дніпропетровщині. Справ вистачало.

І тут до мене завітали двоє в цивільному. Один відрекомендувався капітаном, другий — полковником.

Виявилось: моя папка з виписками накладних перекочувала з обкому в штаб Третього Українського фронту.

Мої відвідувачі цікавилися, як мені вдалося легалізуватися. Повідомили, що папери з моєї папки ретельно вивчаються, аналізуються. Корисна папочка.

Візитів було кілька. Одного разу мене запитали:

— А ви б не хотіли попрацювати у Львові?

— Але ж Львів ще окупований.

— Саме так. Ми й пропонуємо вам роботу в окупованому Львові. Одне слово, відрядження в тил ворога можна продовжити. Західні райони знаєте, з противником за одним столом сиділи. Вам і карти в руки.

— Я багато чого не вмію…

— Навчимо.

На початку грудня я зібрався, як було сказано моїм товаришам по роботі й рідним, «у тривале службове відрядження». Тільки Георгію Гавриловичу був відомий кінцевий його пункт — школа розвідників.

Перед від'їздом я зайшов до нього.

— Хотіли ми тебе, Євгене, в дипломати. Була заявка… Та, видно, інша тобі служба судилася.

Новий рік застав мене в дорозі. Мела поземка. Наш поїзд то довго простоював на затемнених полустанках, то «проскакував» станції, залишаючи за собою клуби диму, іскри, снігову пилюгу…

ТОВАРИШ МІХАЛ

Однак повернемося в Санку…

Цього разу Валерія прийшла не сама. Середніх років, на вигляд флегматичний чоловік з левиною гривою волосся міцно потиснув мені руку:

— Товариш Міхал, точніше Юзеф Зайонц, комендант бойового округу Армії людової.

Поцікавився, чи своєчасно надходять повідомлення із Кракова.

— Dum spiro — це добре придумано… Пробачте, пости виставлені?

В наших умовах — не пусте питання. Я ствердно кивнув. На городі Врублі всією сім'єю копали картоплю. В лісі зранку «збирали гриби» охоронці Ольги — Метек і Казек. Коли щось — закують зозулею.

Гість непогано володіє російською мовою. Я сказав йому про це. Товариш Міхал усміхнувся:

— Мова Леніна для комуніста будь-якої нації — рідна мова. Ну, а мені, капітане Михайлов, просто пощастило. Жив я одного часу в Радянському Союзі. Працював на шахтах Донбасу. — І з гордістю додав: — Шахтар я, стахановець.

В загальних рисах я ознайомив товариша Міхала із завданням командування. Підкреслив:

— Центр виявляє особливий інтерес до дислокації штабів, вузлів зв'язку, аеродромів. І перш за все — до оборонних споруд у районі Кракова.

Майже дослівно передав слова Павлова: «Радянське командування намагатиметься зберегти древню столицю Польщі й сподівається на допомогу місцевих патріотичних сил».

Перейшли до конкретних питань…

Нічого було й гадати про мою легалізацію в Кракові. Турбувала й радіоквартира у Врублів. Рацію можуть засікти, якщо вже не засікли: надто довго сидимо на одному місці.

— Ваші побоювання цілком слушні, — підтримав Зайонц. — Ми допоможемо вам, капітане Михайлов, перебазуватися разом з радисткою в один з наших партизанських загонів. Звідти і будете керувати групою.

Все ставало на свої місця. У Грози є всі шанси легалізуватися в Кракові. Радисткою залишиться Ольга. До її «почерку» в Центрі звикли. Тим більше, що Груша без рації. Зате документи в неї надійні. Зайонц схвально кивнув головою:

— Олексія влаштуємо. Маю на прикметі одного надійного товариша — Юзефа Присака. Ми його звемо «Музикант». Він і справді скрипаль. З ним працюватиме Олексій. Груші теж зручніше зайнятися розвідкою в Кракові. Там тепер багато жінок зі Сходу. Загубитися не важко. Ми підшукаємо їй роботу.

Наступного ранку Гроза в супроводі Метека вирушив у Бескиди до партизанського загону, який мав стати нашою базою.

Минуло кілька днів, і з Кракова прибув перший зв'язковий від Груші.

Анка вдало влаштувалася: її взяла до себе покоївкою фрау Гофф — дружина віце-прокурора Кракова. Мешкала Анка по вулиці Ринковій, 10. Готувала обіди, прала, прибирала в кімнатах.

До