Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Що вони — в такий час не можуть на цю посаду дівчину підшукати? А як же, Євгене, з армією?

Я щось промимрив про здоров'я. Лікарі, мовляв, кажуть: поганий зір. Сестра щойно провела чоловіка на фронт, і я готовий був крізь землю провалитися від сорому. Але розповісти їй, чому я насправді їду на хутір, не міг, не мав права…

У Петропавлівському райкомі партії прийняв мене другий секретар Д. О. Кривуля.

— Все знаю, — з обкомом розмова була. — Іди у військкомат, у райвно — оформляйся. Виїжджай у свою Миколаївку. В тебе, Євгене Степановичу, завдання особливе: легалізуватися. В райком більше не показуйся. Треба буде — сам навідаюсь. Квартиру ми тобі підшукали. Люди надійні. Просись до Калюжних — не відмовлять.

Того ж дня мені видали білий квиток: підвели під статтю, не пригадую саме яку, але виходило, що для стройової служби ніяк не годжуся.

Увечері вже був у Миколаївці. Починалось нове життя. Зайнявся ремонтом школи, заготівлею палива. Придивлявся до своїх господарів, хуторян. Разів зо три навідувався Кривуля. 1 вересня, як звичайно, почалося навчання в школі, а через кілька днів Кривуля привіз друкарську машинку «Ленінград», розмножуючий апарат, радіоприймач, центнерів зо два паперу, дві великі папки листівок, надрукованих в районній друкарні вже за підписом підпільного райкому.

— Оце твоє господарство, товаришу член підпільного райкому партії. В складі райкому і Борисенко — директор Петропавлівської середньої школи № 2. Через нього будеш підтримувати з нами зв'язки. Явка — млин у селі Дмитрівці. Де влаштуєш друкарню?

— Де ж, як не в Калюжних.

— Тримати все господарство в одному місці небезпечно.

— Уже готовий тайничок. Сам змайстрував. Місце сухе, надійне. Буду зберігати там листівки, папір.

— Інструкцію пам'ятаєш? Конспірація і ще раз конспірація, «п'ятірки» і «сімки» майбутніх підпільників підбирай не поспішаючи. Придивляйся до людей. Сім раз відмір… У нашій справі тихий і непомітний чоловік може виявитись героєм, а краснобай, любитель гучних промов і клятв — тюхтієм і зрадником. Запам'ятай: «п'ятірки» і «сімки» діють тільки за нашими вказівками. Кожен підпільник знає лише свою групу. Арешт «п'ятірки» у жодному разі не повинен привести до провалу всієї організації… Ну, прощай, козаче. Незабаром зустрінемось.

… На все життя закарбувалися в моїй пам'яті останній день і остання година розлучення з радянськими військами. Стомлені коні тягли гармати, вози, високі зелені фури, санітарні фургони. Червоноармійці, зарослі, поранені, йшли, згинаючись під ручними кулеметами, намоклими скатками. Вночі рух на кілька годин припинився. Мрячив набридливий холодний дощ. Люди засипали, прихилившись до тину або й просто обабіч дороги.

В хаті Калюжних зупинилися комбат і комісар. На мене поглядають підозріло. Через кілька годин наказ: негайно рухатися на схід.

— Ми — останні, товаришу вчитель, — сказав, прощаючись, комісар. І не без іронії: — Щасливо залишатися.

Як мені хотілося кинути все, піти з армією!

Хутір завмер у тривожному чеканні. Жителі поспіхом ховали зерно, виловлювали в полі приблудних коней, корів. Звідкись поширилась чутка про падіння Ленінграда, про те, що незабаром відбудеться парад гітлерівської армії на Красній площі. Дні стали довгими, години здавались днями. Мені не сиділося. Вирішив навідатися в село Веселе, в те незабутнє село, в якому ще не так давно вчителював. Хотілося поновити довоєнні знайомства, зв'язки, з'ясувати обстановку. За хутором зловив коня і опівдні вже під'їжджав до села. Біля першої хати, мов з-під землі, вихопився червоноармієць.

— Руки вгору! — і почав мене обшукувати.

Що було далі — читач уже знає…

Майже два роки я перебував на тимчасово окупованій ворогом Дніпропетровщині.

Вже в розвідшколі я часто згадував своє перебування в Миколаївці та свою конторську роботу в німецькій фірмі «Украйнель» (про неї мова пізніше). Скільки можна було б там зробити, вмій я десяту, соту частку того, чого навчився у розвідників!

Так, були і втрати, і прорахунки. Багато чого навчили роки підпілля. Не губитися в складній ситуації, розпізнавати людей за правилом: не все те золото, що блищить. І вірити людям. Подибувалися, звичайно, перекатови. Читач, певно, пам'ятає, чим закінчився мій візит до того «друга». Після січневої ночі, проведеної в комбайні, я дістався до хутора Шевченківського, де жив батько мого товариша — учитель-пенсіонер Феденко.

Ледве живий добрів до нього. Валеріан Михайлович зустрів мене як рідного сина. Нагодував, сам поголив і, головне, був щедрий на міцний, власного виробництва самосад.

Тиждень пробув я в маленькій ізольованій кімнатці Валеріана Михайловича. Жив він самотньо. Сини були в Червоній Армії, доньки евакуювалися за Волгу. Хуторяни щодня відвідували старого вчителя, але про мою присутність ніхто з них і не здогадувався. Я ж чув усі розмови. З багатьма Валеріан Михайлович ділився своєю радістю — інформацією, яку я йому повідомив: гітлерівці зазнали поразки під Москвою. З деякими Феденко тримався сухо. Знав, кому можна вірити, а кого слід остерігатися.

Милий Валеріан Михайлович. Він помер уже після війни. Моє серце сповнене вдячності до цієї скромної, на диво чуйної, тактовної людини.

А перекатови? Вони були винятком і тепер згадуються лише як прищ на здоровому тілі народу. Сколупнеш — і нема.

В Миколаївці, у Веселому, в Дніпропетровську — всюди я зустрічав людей, на яких завжди можна було покластися. І ворог для мене не був ні таким страхітливим, перед яким упади і завмри, ні таким плакатним, недалеким фріцем, якого дуже просто обвести навколо пальця. Я навчився налагоджувати корисні контакти, вивідувати у ворога потрібні дані, мирно сидіти поруч з тим, хто викликав огиду і ненависть.

Досвід підпільника набувався повільно, траплялося — дорогою ціною. Зате як знадобився він пізніше, коли і обставини, і масштаби завдань стали іншими.

А в розвідшколу я потрапив завдяки все тому ж Георгію Гавриловичу Дементьєву, з яким, до речі, після війни ми часто зустрічалися в Києві. В останні роки життя він працював у апараті ЦК.

Георгій Гаврилович — мій хрещений по розвідшколі. А було це так…

У визволений Дніпропетровськ я дістався вранці на попутній. Чаділи спалені будинки. Вулицею Карла Лібкнехта і проспектом Карла Маркса рухалися якісь дивні машини. Під брезентами вгадувалися не то рейки, не то стволи. То були, як я незабаром дізнався, наші знамениті «Катюші».

У парку імені Чкалова пахло димком, солдатською кашею. На мерхлій траві біля похідних кухонь, на плащпалатках, притулившись один до одного і вкрившись шинелями, спали солдати. Відблиски багать цвіли на втомлених, таких знайомих, прекрасних обличчях.

Біля напівзгорілого оперного театру мітинг. Зібралось три-чотири тисячі людей. Під'їхав «вілліс». Поруч з водієм — полковник. Я не стримався, загукав:

— Товаришу Дементьєв! Георгію Гавриловичу!

Він чи не він? Марив