Джен Сінсеро - Крутість тобі личить: як перестати сумніватися в собі й почати жити на повну

свого часу, рухаючись на повній швидкості вперед як фізично, так і розумово, ми буквально проїжджаємо бульдозером по своїх відповідях, які ми шукаємо, адже їх неможливо почути через шалений гуркіт. Відповідь отримаєш тільки тоді, коли запитаєш себе про те, що тебе тривожить, лише в цілковитій тиші. Тож продовжуй так робити і далі, будь терплячим, чекай — і почуєш внутрішні вказівки. Ти маєш усі відповіді, які тобі потрібні. Треба лише дати їм шанс вибратися назовні.

7. ІДИ ЗА СВОЇМИ ФАНТАЗІЯМИ

Тепер, коли я дала тобі всі сердечні поради, як знайти себе, запропоную щось, що, можливо, тобі не дуже сподобається: глибоко занурся у свої фантазії і йди за ними. Що ти уявляєш, коли дивишся у вікно поїзда? А перед тим, як вкладаєшся спати ввечері? Чи коли ти вдаєш, що слухаєш чиюсь нудну розмову? Може, ти уявляєш, що стоїш на сцені і читаєш гуморески перед тисячами глядачів, які захоплено плескають і сміються?

Чи ти оточений своїми чудовими дітьми у вашому затишному будинку? Або ж прославився будівництвом сиротинців по всьому світі? Не думай про гроші. Уяви, що гроші для тебе — не проблема. Подумай про те, що тобі приносить справжню радість, замість того щоби міркувати про те, що тобі потрібне для виживання. Якби ти мав необмежену кількість готівки, на що б її витратив?

Наші фантазії дають нам можливість підгледіти, ким ми є насправді і що ми вважаємо чудовим. Не важливо, якими незвичними і смішними вони можуть здаватися, адже мають для нас значення і зазвичай є нашими найбільшими та найкращими версіями.

Наші фантазії — це наші реалії у світі, де не потрібні виправдання.

Тим часом, найімовірніше, нас не зрозуміли б або взагалі перестали б сприймати всерйоз, якби прочитали наші думки. «Я знаю, це справді абсурдно, але я хочу співати на Бродвеї!» Ну, це дійсно дурня! Але якщо хтось може це робити, то чому я не можу?

Багато часу ми вдаємо, ніби не розуміємо, що саме є нашим покликанням, а те, що дійсно відбувається, лякає нас, бо нам здається, ніби це потребує надто великих чи навіть неймовірних грошей, яких ми не зможемо заробити, чи що це взагалі нереально.

Але що, якби ти мав сміливість залишити свої відмовки та свій сором і захотіти, щоби щось велике і казкове зайшло у твоє життя? Якби ти вирішив зробити найсміливіший, найнеймовірніший вчинок, про який ти коли-небудь мріяв, не зважаючи ні на кого, навіть на наляканого себе? Подумай про це.

ЦЕ було б життя.

8. ЛЮБИ СЕБЕ

Так, ніби ти один-єдиний такий у світі.

Розділ 9. Чоловік у пов’язці на стегнах

Краще нехай тебе ненавидять за те, ким ти є, ніж люблять за те, ким ти не є.

Андре Жід, французький письменник, лауреат Нобелівської премії, сміливий дослідник своєї особистості

Кожного травня я разом із двома давніми друзями йду в піший похід через дику пустельну місцевість у Південно-Східній Юті. Це одне з найнеймовірніших і найдивовижніших місць, де я коли-небудь була. Гігантські зубчасті непристойно рожеві пасма гір виступають із землі, наче величезні шматки сирого м’яса; білі, жовті та фіолетові вежі з піщаника простягаються і вигинаються у скульптури, ніби зроблені з ірисок; глибокі розлами у поверхні землі формують каньйони, схожі на собори, стіни яких вирівняні паводками та піщаними бурями, змінюють кольори залежно від руху сонячних променів через вузьку щілину високо в небі.

Це те саме, що місяць. Тільки значно видовищніше.

Ми радісно мандруємо такою різноманітною місцевістю, збираючи кольорові камінці, видираючись на валуни і сперечаючись, який орел, змія чи гірський козел мають отримати звання Істоти дня. Мої друзі — чудові провідники, тож ми сміливо пробираємося в нетрі дикої місцевості, де немає стежок і людей. За ті шістнадцять років, протягом яких туди ходимо, ми практично можемо порахувати людей, яких там зустрічали, на пальцях однієї руки. Ось чому я була здивована і спершу навіть не повірила, коли мій друг Том, який пішов трохи вперед, щоби знайти місце для табору, повідомив нам, що він там когось бачив.

— Я тільки-но зустрів якогось дикуна, — сказав він, коли я його наздогнала. — Він не мав на собі нічого, крім пов’язки на стегнах, якоїсь стрічки на голові і списа в руках. Сказав, що живе тут, у каньйоні, вже тринадцять років.

— Він сидів на магічному драконі?

— Я серйозно.

— То де ж він?

— Пішов перевірити свій капкан на білок. Але він може повернутися.

— Мммм… Хмммм…

Том — невмілий брехун, і коли він намагається розказати якийсь жарт, то дуже повільно доходить до кульмінації. Тож я поклала свій рюкзак на землю і почала напинати намет, слухаючи його лише у піввуха. Через кілька хвилин, коли я саме нагнулася, щоби забити кілки молотком, побачила, що біля мене стоїть пара засмаглих ніг у саморобних сандалях. Це були сильні голі ноги, а кулак хазяїна цих ніг стискав хвіст мертвої білки. Я підвелася, повернулася і зрозуміла, що це був він — Чоловік-у-пов’язці-на-стегнах.

Том не згадав одного. Чоловік-у-пов’язці-на-стегнах був дуже сексуальним. Йому було близько сорока років, він був мускулистим, струнким, мав брутально засмагле тіло, кудлате русяве волосся й таку ж бороду. Він відповідав своїй ролі на всі сто відсотків — такий собі Тарзан наших днів, Мисливець на буйволів і Ловелас в одній особі. Те, що він був таким вражаючим, змусило мене відчути щодо нього певну підозру. Як і те, що його пов’язка була пошита бездоганно і, здавалося, зроблена з першокласної італійської шкіри, а не зі шкури якогось гірського кролика. Чи не  могли б ви передати мені оце, щоб я краще роздивилася? Будь ласка. Але він мав трохи банальний вигляд. Хіба ж не міг вбрати шортів? І невже він справді збирався їсти цю білку? Ми обступили його, як мале порося на ярмарку штату, вражені своєю удачею. У цей момент ми перестали сперечатися: ми точно знайшли Істоту дня.

Він був справді дружнім і повільно та вдумливо відповідав на всі наші запитання, пояснюючи, що цей і кілька сусідніх каньйонів стали його домом. Він дуже прозаїчно сказав нам, що сучасне суспільство видалося йому заскладним і неправильним, тож він вирішив жити лише на те, що дає йому природа, запасаючи зерно на зиму і ночуючи в печері. Та найбільше мене вразило навіть не те, що він обрізав своє волосся гострим каменем і, можливо, не носив спідньої білизни, а той факт, що він узагалі не вдавався до виправдань. І, поки ми зніяковіло метушилися, відчуваючи, що маємо кумедний вигляд у своїх дорогих кросівках та одязі, який захищає нас від палючого сонця, він розповідав, що витратив кілька тижнів на те, щоби вистругати лук і стріли, аби згодом убити оленя, шкура якого служить йому за постіль.

«Добре йому», — подумала я, дивлячись відлюдникові вслід. А він ішов геть, махаючи мертвою білкою, як дамською торбинкою. Він не переймався тим, що буде робити, чи що упустив якусь можливість, чи що подумали якісь модниці із Лос-Анджелеса про дивний шматок шкіри, яким він прикривав стегна. Він був просто щасливим, бо був справжнім, саме в цей момент, посеред нічого.

Я хотіла б