Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– А чом би й ні? – цілує мене в лоба Сторожук та пояснює: – Жартую! Відразу після перемоги це навіть не обговорюватиметься.

– Добре, домовилися! Любий, зараз я тобі покажу: як зустрічали нашу малечу в діда Панаса. Прадід для Єви зібрав у селі ціле віче. Ось дивись, мама купу фоток скинула, – гортаю галерею, а пальці ще тремтять від недавніх гарячих «розмов» між закоханими.

Тепер очі Захара сяють батьківським щастям і він радісно каже:

– То в мене ще й теща репортер! Інша хіба два слова написала, а Міра Панасівна он скільки назнімала. Тепер ясно: звідки в тобі ця напасть живе.

Після його компліменту мамі, мене наче вогнем обсипало... Я ж повинна була зранку зателефонувати Івану Тарасовичу! Сама напросилася, а тепер тану в обіймах коханого й забула про все на світі. І чому події, навіть такі прекрасні, накладаються одна на іншу? Але Захару я ні за що не скажу правди й телефонувати з ліжка не стану. Та голова в мене не для зачіски, а тому вислизаю з його обіймів і зриваюся на ноги.

– Що сталося? Ти куди? – не встигає втримати мене він.

– Але ж ти сам сказав: після перемоги. Тому необхідно створити бар’єрчик. Бо ми з тобою, наче дві весняні кицьки чіпляємо діточок. Відпочинь, а я швиденько до аптеки зганяю, – припадаю до його губ і Захар не сперечається.

На вулиці миттю хапаюся за телефон, набираю Івана Тарасовича, збурено перепрошую й отримую обіцяний контакт якогось Ореста Берези. Вже біля аптеки глибоко вдихаю й готуюся познайомитися з людиною, що поведе мене до реалій професії або до вірної смерті.

– Горянин на дроті! – чую завзятий тон та уявляю такого собі кучерявого мачо. Але мені байдуже до його вигляду. Головне, аби взяв з собою попрацювати.

– Вітаю... Ви мене не знаєте. Я - Вікторія Цимбал, майбутня журналістка, що марить створювати актуальні репортажі.

– А, це про тебе мені казав Боровий? Добре, я Орест, – тепер мені доходить: чому «горянин». Є в мене пунктик - читати про значення імен та їх походження.

– Дуже приємно познайомитися, а як щодо зустрічі й домовленості про спільні рейди? – нахабно сідаю незнайомій людині на голову.

– Це ти про гроші? Тоді помилочка! Я працюю за переконання, на користь суспільству. Моєю ціллю є необхідність показати агресора у всій його гидкій подобі. А ще ненавиджу, коли скиглять чи нарікають. Це відразу затям, – його тон схожий на муштру, але зараз я в такому піднесеному стані, що лякати марно.

– Я готова й скиглити не збираюсь, – погоджуюся на його умови й чую:

– І ніяких викрутасів щодо «ви» чи «пане». Ми всі однакові бійці інформаційного фронту, а реверанси - то для іноземних гостей. До завтра я зайнятий, потім кину локацію, де зустрінемося. Все, бувай! – зв'язок перервався й мені здалося, що я вже на передовій.

З аптеки щодуху мчу до Захара, адже лік його вільних хвилин безжально тане, а нам ще так багато треба одне одному розповісти.

Розділ 13. Ротація

З моїм коханим ми розпрощалися ближче до вечора й сержант Сторожук повернувся на блокпост, де з іншими добровольцями охороняв рідне місто від непрошених посіпак.

Широка траса перекрита протитанковими їжаками й залишалася лише вузька смуга для проїзду перевірених авто.

Дарина Захарівна повернулася зі шпиталю та як тільки побачила сина, покликала його до саморобного підземного бункера на околиці лісосмуги.

– Як Віка сприйняла новину? Синку, ти що не сказав їй? Але ж дружина повинна знати! – обурюється жінка.

– Навіщо? Трохи пізніше сама скажеш. Не хочу бідолашну заздалегідь хвилювати, – весело обіймає матір Захар та ще й досі випромінює пережите щастя.

– Пізніше це коли? Як ти міг не повідомити коханій жінці, що тебе переводять на передній край боротьби? Ти ж їй навіть шансу змиритися не залишив...