Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Ма! Не нагнітай, будь ласка. Вікуся пообіцяла після перемоги народити мені сина. І чому ти взагалі така наелектризована? – не може спинити радісного настрою від отриманої втіхи Захар.

– Авжеж, після перемоги... Синку, так до неї ще дожити треба. Я розумію, що під час зустрічі щастя затьмарило вам розум та легковажити не варто. Просто зараз зателефонуй і скажи, потім буде ніколи, – чіпляється не схожа на себе лікарка Сторожук. – Як на місце прибуду, тоді й зателефоную. А тепер колись, що з тобою відбувається? – перекидає увагу на мамин настрій спостережливий син.

– Він ще й питає! А твого призначення хіба мало? Та ще й мені відмовили прямувати з тобою до частини. Бачите, сімейні лікарі там ні до чого... Перевага надається молодим хірургам, особливо тим, хто вже працював на нулі. Коли це я встигла так постарішати? Хіба скаржилася на втому в Бучі чи Катюжанці? Буквоїди хрінові! – не на жарт завелася пані Сторожук.

– Тепер зрозуміло звідки в буркотіння ноги ростуть. Мамо, забий! Тут твої знання й руки також кожен день потрібні. І Віка повинна відчувати, що ти поруч. Моя неймовірна дружина взяла до себе знедолених людей: жінку та двох діток. От за ними й будеш приглядати. А зі мною нічого не станеться. Наше Кохання захистить від будь-якого пекла. І плакати не смій! – дає настанови син, що через ротацію бійців скоро відбуває на дуже відповідальний та небезпечний напрямок.

– Добре, синочку, я обіцяю їх берегти. Але прошу тебе: залишайся живим! – плаче завжди стримана медикиня, адже її не пустили з ним. А думка, що може втратити єдиного сина - для жінки нестерпна.

Тим часом я, ні про що не здогадуючись, гнула свою життєву лінію та вже зустрілася з репортером Орестом Березою. Це був доволі цікавий суб'єкт. На голові в нього не було козацьких кучерів, навпаки досконало вибрита лисина ховалася під бейсболкою. А прискіпливі очі нагадували об'єктив камери. Він все ловив нальоту й був страшенно прудкий.

Знаєте, куди він повіз практикантку, аби зрозуміти чи готова я до тяжкої праці? В наш військовий шпиталь, де я побачила таке, що через кілька хвилин рвонула до туалету й видала каналізації сніданок і вчорашню вечерю заразом.

Та цей Береза не звернув на мене жодної уваги й відзняв заплановані інтерв'ю зі скаліченими вояками, а вже на вулиці підсумував:

– Здається я трохи перегнув, для початку. Але ж це лише поранені воїни, а ти казала, що готова до репортажів на передку. Тільки там ще й стріляють!

– Я спробую звикнути, Оресте. Просто не люблю лікарень, – зізнаюся як на духу. – І скільки тобі потрібно часу для «звикання»? А як потрапимо в м'ясорубку, де будуть лише поранені та ніяких ненависних тобі лікарів? – жорстко пояснює професіонал: куди я лізу зі своїми манерами панночки.

– От як це станеться, тоді й побачимо, – сердито відрізала йому й десь у глибині темних очей наставника побачила усмішку та додала: – Варіантів же небагато: здохну або виживу.

– Вреднюча напарниця мені згодиться. Ось візьми ці записи й до завтра відредагуй кожне інтерв'ю окремо. Тоді й подивимося на що ти здатна, відміннице. Тільки мова повинна бути літературною та доступною, осягаєш?

– Так. Спасибі за довіру, – беру в нього з рук флешку й ми сідаємо до авто.

– Поки немає за що. Як на студії роботу оцінять, тоді відзнімемо картинку. Я хочу бачити репортера, котрий думає не про помаду на губах, а роботягу що створює чіткий інформативний матеріал. А донька не засумує, коли попхаємось у відрядження? – запитує Береза.

– Іван Тарасович і про мою доньку розповів? Не засумує, бо її зі мною немає. З мамою відрядила на Закарпаття. Крихітна ще аби помирати. А я через пекельний сум до роботи напросилася, – чітко пояснюю, щоб більше цю тему не чіпав.

– Ясно, не дурний. В особисте більше не лізтиму. До завтра, вільна птахо! Чекатиму о десятій на цьому ж місці. Метро тобі по дорозі? – тепер ввічливіше запитує цей інформаційний кліщ та я не збираюся окреслювати свій шлях. Просто киваю і йду.

На випробувальний термін обов'язки Береза мені змалював і хоч все здається чужим та непривітним, працювати я буду. Виклики часу в професії ніхто не скасовував, то й не треба шукати розуміння чи співчуття.

Розділ 14. Сміливі хлопці

Моя відповідальна матуся надіслала чергову порцію світлин, як вони з Євою проводять час в гостях у діда Панаса. Роздивляючись, я плакала й сміялася. А вже як хотіла притиснути свою крихітку до серця - не передам!

З Аллою ми стали добрими подругами й жінка почала інколи всміхатися. І дітлахи частенько влаштовували в домі біганину та розгардіяш, за що я була їм щиро вдячна. А Дарина Захарівна, вона ж лікар і добре вміє спричинити біль, щоб вилікувати. Ось і цього разу виконала волю сина та змовчала, доки він був поруч. А потім посадила мене близенько та й випалила все відразу.

У мене була істерика, але свекруха підбадьорила й сказала, що потайки від сина зашила йому до броника іконку Божої Матері. А ще кажуть, що лікарі в основному атеїсти? Це неправда. Щоб пояснити мені вчинок Захара, вона пригадала давню історію, з поїздкою на лижний курорт.

Пам’ятаю, я тоді на них страшенно образилася, що не взяли з собою. Дарина Захарівна повернулася з ногою в гіпсі та лише тепер розповіла, як на недорогому карпатському курорті необачно впала й отримала перелом.

Захару було років п’ятнадцять, але він більше кілометра ніс маму на руках до медпункту. Ось такий у мого Коханого чоловічий характер і відданість рідним жінкам. Тільки чому він мені не сказав, що приїхав попрощатися, можливо назавжди? Хоча мав рацію, адже завдяки мовчанню ми провели з ним день у заобрійному щасті. А якби слабка баба знала правду - голосила й заважала б вирувати Коханню.