Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

Ноги затрусилися й понесли мене за хвіртку, туди де ми зустрічалися кожного ранку, як ходили до школи. Я заглянула в найдорожчі очі, а вони порівну випромінювали смуток і рішучість та головне - насолоду від нашої зустрічі.

Я встигла побачити все це, долаючи з десяток метрів, аж доки не впала в Його жадані обійми. Світ навколо виховано завмер, серця розмовляли, сльози текли, а душеньки співали...

– Привіт, Коханий! Звідки ти тут? – щасливо шепочу та Захар на дурниці не відповідає. Він просто стискає мене обома руками й дихає волоссям та пестить теплими вустами. Ми стоїмо, мов заворожені, забувши все і всіх. Далі я підіймаю очі й тихо прошу:

– Пішли, я познайомлю тебе з добрими людьми, а потім поговоримо...

– Я в кущах навіть призабув: яка ти в мене гарна! Пишаюся тобою. Пообіцяла й відкрила, тим хто потребує двері й душу, – він звично бере мою руку і всередині здіймається біль через незабутні спогади.

– Друзі мої, увага! Прошу познайомитися з найголовнішим чоловіком у моєму житті. Це Захар Сторожук - моя рідненька половинка! – в щасті забуваю про стриманість, адже жінці, що не сподівається побачити свого чоловіка живим, слухати таке дуже важко.

Зате мій Коханий виховано посміхається та впивається поглядом у хлопчика за столом. А зворушений присутністю військового Сергійко забув, що годував  сестричку й манна каша капає з ложки на підлогу.

Першою до тями приходить Алла. В очах молодої вдови пролітають важкі спогади, але жінка мужньо долає біль і простягає Захару руку:

– Вітаємо, господарю! Дякуємо, що захищаєте й прихистили...

Захар піймав її пекучу хвилю і все зрозумів. Щоб не добивати жінку він якомога рівніше промовляє:

– Та що там? Я такий, як усі.

– Ну, якщо хазяйка не проти, запрошуємо до столу, – ввічливо відступає вона вбік і звертається до мене: – Вибачайте, мої вже накапостили. Я зараз приберу...

– Алло, забудь! Потім приберемо, давайте всі за стіл, – керую на правах щасливої господині й ми обсипаємо кухонний стіл, як колись родина Цимбалів.

Я розповідаю про знайомство в метро, жартую про сусіда-перевізника, а наша гостя швиденько закінчує з годуванням дітей і наказує їм:

– Все, наїлася? Сергійку, одягайся. Я помітила тут поруч великий парк, підемо погуляємо. А як пролунає тривога, сховаємося до кущів.

– Оцього якраз робити не можна! – миттю реагує на щире бажання жінки не заважати нашій зустрічі Захар. – Хто знає, що виродки позакладали між дерев. Це лише здається, що тут мир міцніший, але ж гади нічим не гребують. Їм і маленьких життів не шкода. Нагодували смачно, дякую! А тепер нам з Вікою треба йти. Справ дуже багато. Радий був знайомству!

Захар рішуче підводиться і я здогадуюся, про які справи йдеться. Миттю вдягаю перше-ліпше й покірно прямую з ним до квартири Сторожуків. У свекрухи на підвіконнях раніше квітли фіалки, а тепер від них залишилися тільки горщики й сухі листочки, що припали до землі.

– Вибач, коханий! Я про квіти Дарини Захарівни геть забула, – беруся виправдовуватися, а Він розвертає до себе, пестить блаженним поглядом й гаряче каже:

– Але ж ми живі. Наша крихітка у безпеці, а в мене для тебе стільки новин, що не знаю з чого й почати...

І ми взялися розповідати одне одному неймовірні історії нашого Кохання, намагаючись запам’ятати кожну мить зустрічі, адже вона без перебільшення може бути останньою.

– Ну, і як тобі наші гості? – після тихого й солодкого поцілунку вмощуюся на рідних грудях та раптом чую:

– Хочу сина... Як побачив за столом хлопчика тієї жінки відчув, що шалено бажаю нашого синочка.

– Що, прямо зараз? – посміхаюся й розумію наскільки наші бажання збігаються.