Леся Воронін - Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища, Леся Воронін

найдальшому закапелку татового робочого столу потерту на кутиках картонну коробку з написом «Горець». Всередині лежала відеокасета – майже викопна реліквія, що дійшла до нас з минулого тисячоліття. Виявилось, що горець Коннор Маклауд із клану Маклаудів – найулюбленіший батьків герой ще з часів дитинства. Часом, коли вони з мамою повертаються з довгої археологічної експедиції, тато вмикає старий відеомагнітофон, і ми, зачаївши подих, уже всоте передивляємося всі серії цієї дивовижної історії.

Насолодившись моєю реакцією, нащадок шотландських горців вклонився і жестом запросив мене заходити до замку та йти за ним. Ми мовчки проминули довгий коридор, кілька разів повертали у вузенькі проходи, підіймалися крутими сходами вгору, а потім, круто змінивши напрямок, спускалися на кілька маршів донизу. А мій провідник все йшов і йшов, спираючись на дивну палицю з масивною ручкою і гострим шпичаком на кінці.

Нарешті це мені набридло. Невже саме так, ганяючи вгору-вниз по сходах, у Шотландії зустрічають гостей? Я зупинився і досить різко запитав:

– Where are we going[1]?!

Чоловік у кілті повільно обернувся і відповів

українською без жодного акценту:

– Не хвилюйся, ми вже прийшли.

При цьому губи у нього розтяглися в улесливій посмішці, і він показав на ледь помітні двері у стіні.

– А де господар замку пан Мак-Байбак? І де мої друзі – ті, що приїхали разом з цирком?

– Зараз буде тобі Мак-Байбак, будуть тобі друзі, буде тобі й цирк з фокусами! – з цими словами фальшивий шотландець вхопив мене за руку, щосили смикнув до себе, а потім, відчинивши двері у стіні, заштовхнув усередину.

Очі мені різонуло сліпуче світло, яке випромінювала кришталева люстра, і я на мить замружився. А коли розплющив очі, побачив величезну залу, посеред якої стояв стіл, заставлений наїдками і напоями, які мені доводилося бачити хіба що в кіно. Однак цікавили мене не вишукані страви, а гості, що сиділи навколо столу, завмерши в неприродних позах.

Тут була вся команда ботанів. Луна-Лі піднесла до губ кришталевий келих, по вінця повний гранатового соку, який зараз крапля по краплі скапував на підлогу. Принцеса Лея по-змовницьки нахилилась до вуха подруги, ніби намагалася повідомити їй важливу новину. Саламандра сиділа рівно, її погляд був осмислений і спокійний.

А от хлопці в останню мить, певно, зрозуміли, що насувається небезпека, але нічого вдіяти не змогли. Ромчик Гунька виставив руку вперед, ніби намагався нанести удар невидимому ворогу. Спінер-Котигорошко підняв угору обидві руки, Мікроб-Бетмен зіщулився, і його майже не було видно за високою спинкою стільця. Лише вірний Фродо почав підводитись – мабуть, хотів кинутись на допомогу принцесі Леї, але так і застиг на зігнутих у колінах ногах. Решта гостей, серед яких я впізнав багатьох знайомих членів ТТБ, також сиділи нерухомо, як манекени. На щастя, я не помітив серед них ні далекобійника Бака, ні своїх друзів-циркачів Жука і Зайця.

– Ну то що, все сталося майже так, як ви запланували? От тільки ми помінялися ролями.

– Про що ви? – крикнув я, не розуміючи, що верзе цей здоровило.

– Як це – про що? Про те, як торік на горі Підстава ви, лузери й ботани, захопили мене, використавши мій власний паралізатор. І знущалися над представником наймогутнішої цивілізації, бо вважали, що перетворили його на жалюгідного недоумка.

Я пильніше придивився до «шотландця» і серце у мене завмерло. Знайомим рухом він зірвав з голови берет з кумедним помпоном і пожбурив його на підлогу. На лисині, вкритій огидним тату, засяяли відблиски кришталевої люстри.

– А пригадуєш, як ви реготали й обзивали мене синьомордим Коннором Маклаудом?! Тю! Казали, що одягнете на мене цю картату шмату. Добре, що стара відьма – твоя бабуся була певна, що перетворила мене на слухняну домашню тваринку. Тю-у-у-у!!! Та я знав кожен ваш крок! І нарешті зміг здійснити те, про що мріяв весь цей час.

Тютя, а це, звісно, був він, скинув кілт, здер із себе білі гольфи й опинився в таких знайомих мені кроксах поросячо-рожевого кольору. Потім оскаженілий прибулець ухопив себе за шкіру на потилиці й силіконова оболонка сповзла з нього, як стара подерта шкарпетка.

Тепер переді мною стояв величезний синьоморд. У правій лапі він тримав універсальний паралізатор, замаскований під парасолю. Ця страшна синьомордівська зброя безслідно зникла під час попередньої операції «Антижаб-3». Саме на паралізатор, як на палицю, він спирався, ведучи мене сюди довгими коридорами замку. А перед тим, заманивши всіх членів ТТБ на урочистий бенкет, паралізував їх за допомогою цієї ж «парасолі»...

Розділ 20. Чудисько озера Лох-Ойх та інші страховища

Бородавчаста потвора спрямувала на мене гостре вістря паралізатора і поклала лапу на пульт керування, вмонтований у масивну ручку. Видно було, що синьоморд насолоджується цією хвилиною, розуміючи, що шансів на порятунок у мене немає. Нарешті пазуристий палець натис на кнопку.

Я похитнувся і, не маючи опори, впав на підлогу, прикривши обличчя руками. Розправившись зі мною, Тютя роззявив величезну пащеку, і з неї вирвалися страхітливі звуки, що нагадували скрегіт іржавого заліза, пронизливий свист потяга і сичання розлюченої гадюки. Це була переможна пісня космічного хижака, що збирався підкорити цілу планету. І я був єдиною людиною на Землі, яка могла прочитати думки синьопикого монстра.

Тютя прокручував у голові останній етап своєї багатоходової операції, до якої готувався цілий рік, мешкаючи в нашому домі й прикидаючись слинявим недоумком. Насправді це був підступний, розумний і безжальний ворог. Ось, що я вивідав, скануючи його свідомість: «Все іде за планом! Головні сили ТТБ вже в моїх лапах. Залишилось приборкати стару відьму, через яку ми й досі не підкорили цю планету. За донесенням моїх рабів, вона на Трепі. Лишилось викрасти вертоліт і злітати туди, щоб паралізувати її і доправити в замок».

Що Тютя заміряється робити після того, як захопить президента ТТБ, я не дізнався. Бо синьоморд ще раз поглянув на застиглих навколо столу членів нашого Товариства, копнув мене ногою і вибіг із бенкетної зали, тримаючи в лапах парасолю-паралізатор.

Пересвідчившись, що кроки синьоморда віддалилися, я підхопився на ноги. Адже мій похідний костюм, крім властивостей хамелеона, мав іще й безліч інших переваг. Зокрема, в разі потреби, навколо нього виникало силове поле, яке захищало людину, мов потужна броня. Тому, коли Тютя навів на мене паралізатор, я непомітно торкнувся ґудзика на лівій кишені куртки й увімкнув функцію «захист».

Перше, що я зробив, – це підійшов до Луни-Лі, обережно вивільнив з