Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

хто з небезпечних злочинців симулював божевілля, та всі виведені на свіжу воду. Не хочу хвалитися, але багато хто з них пройшов через мій кабінет. Не приховую бажання бачити вбивцю зі студмістечка серед своїх пацієнтів.

– Як усе ж таки поводитися громадянам? Вони ж дуже налякані…

– І небезпідставно. Зрозуміло, що ви, журналісти, робите з усього сенсацію. А це іноді зайвина, і ви ненавмисне сієте страх серед населення… Та є й інша, досить серйозна, причина для побоювань. Криза в країні позначається й на охороні здоров’я. Через брак коштів на утримання хворих, що їх слід ізолювати від суспільства, доводиться закривати спеціалізовані заклади. Останнім часом психічно хворих виписують із цілком нормальним діагнозом тільки тому, що не вистачає елементарного: ліків, обладнання, умов утримання… Такі люди опиняються серед нас, а це бомби сповільненої дії. І якщо найближчим часом не буде вжито заходів, я не гарантую, що завтра хтось не стане жертвою психічно неврівноваженої людини. До того ж її фізичний стан, без сумніву, погіршує загальна агресивність, яка зростає сьогодні внаслідок кризи й нестабільності. Можливо, вбивця зі студмістечка – одна з жертв нашого складного сьогодення.

Друга жертва

1

– Я не збираюся взагалі з вами розмовляти. Коли такі запитання ставить слідчий, це ще можна зрозуміти. А ваша бульварна преса і загибель моєї доньки не мають нічого спільного.

– Чому бульварна? В нас солідне, авторитетне, поважне видання…

Мати Слави Корецької розмовляла зі мною в своєму передпокої. Вродлива жінка, дбає про свій вигляд. От тільки сум у великих сірих очах, напевне, лишиться назавжди.

– Навіщо це все? Навіщо вам знати щось про мою доньку? Щоб зі Славиної загибелі роздмухати газетну сенсацію? Тоді всі читатимуть і киватимуть головами, вдаючи, ніби їм – ох-ох-ох! – дуже шкода… Ви, – вона спрямувала на мене тонкий вказівний палець, – прагнете зажити слави, пишучи про чужі смерті. Я вам не дозволю.

– Але все зовсім не так…

– Нашій розмові кінець. – Вона не підносила голосу, хоч краще б кричала, плакала, лаялася. – Ідіть собі, будь ласка. Я розумію: то ваша робота – пхати носа в чуже горе, але… Ідіть.

2

Пора року якнайкраще відповідала моєму теперішньому настроєві.

Кінець вересня. Туга в такі дні мимоволі охоплює все навколо. Уже не літо, але ще й не осінь. Розгублений стан природи. Навіть машини сновигають повз нас якось тихо й повільно. Люди теж ходять неквапом, відпочиваючи від літньої спеки і готуючись до жовтневих дощів та листопадової сльоти. Самі ці думки навіюють тугу, а тут іще й така халепа… Словом, як казав один рецидивіст, що повернувся до буцегарні буквально за тринадцять днів після свого чергового звільнення, душевний стан – повна дупа. Настрій – хоч сядь та пий без просипу.

Через дорогу – студмістечко.

Поки тут іще затишно, але листя на деревах уже потроху міняє колір. А коли воно спаде, перед очима постануть сірі, у брудних патьоках стіни гуртожитків, збудованих понад чверть століття тому. І хоч мене гнітить ця картина, знову і знову я відчуваю ностальгію.

Бо виріс у гуртожитках.

До десяти років бігав довгими напівтемними коридорами, просякнутими вічною сумішшю запахів підгорілої картоплі, свіжого борщу й напівзогнилого сміття. Коли нашій родині нарешті дали окрему квартиру, мені довго ще бракувало гармидерного гуртожитського побуту. Тож тепер я надовго занурився у звичну і – так, так, саме так! – рідну атмосферу.

Багато хто, звичайно, бідкається, нарікає на це все, скаржиться, але…

– Молодий чоловіче!

Я так замислився, що навіть здригнувся й обернувся на крик.

– Боялася, що ви вже далеко пішли.

3

Їй років дев’ятнадцять, у візку – симпатичний карапузик.

Вона схожа на свою матір. У передпокої стояв присмерк, але вродлива жінка сама себе освітлює навіть серед суцільного мороку. Я не раз помічав це.

– Ви не ображайтеся на маму, їй тепер дуже тяжко…

– Нічого, я розумію. Перейдімо на «ти», а то я комплексую.

– Добре. Ходім он на лавку присядемо… Чи я краще прогуляюся з тобою до зупинки, не проти?

Ми поволі рушили тротуаром.

– Я тут молодість згадав. Так би мовити, сентиментальні спогади… Прожив тут, – кивнув на гуртожитки, – п’ять років.

– Отакої! Теж мені, старий і море…

Увічлива пауза.

– Я читаю твої статті про це… Про вбивства… З міліції приходили, розпитували. З ким була, де була, хто знайомі?…

– Слава – старша сестра?

– Еге ж. На три роки старша. – Бесідниця все ж таки перехопила мій мимовільний погляд на дитину у візочку. – Смішний він, правда?

– Як усі маленькі діти, – знітився я.

– Його тато цього року закінчує фізмат. Батьки домагалися, щоб я назвала їм його ім’я. Але марно. Тільки-но його пику, перелякану несподіваною звісткою про те, що я вагітна, побачила – відразу ж викинула його з голови. Слава свого часу ризикнула аборт зробити, а я не змогла. І не шкодую.

Знов пауза. Важка й неприємна.

– Нащо тобі це все?

– Що «це»?

– Ну, ти ж хотів, щоб мама розповіла про Славу. По-перше, що саме? А по-друге, навіщо?

– Для статті, – збрехав я, не зрозумівши, кому – їй чи собі.

Адже я й сам не збагнув, що змусило мене після зустрічі з Аллою Стороженко і щирої сповіді аспіранта Юри збирати хоч якісь відомості про другу жертву вбивці.

– Не знаю, що саме тебе цікавить. Брехатиму – відразу зрозумієш, а правду казатиму – пущу незнайомця у своє життя. Тільки Славку та інших дівчаток не просто так убили. Не тикали пальцем навмання…

Я мовчав, відчуваючи, що краще не перебивати.

– Вона любила з кольоровими гуляти. Не те щоб зовсім із неграми, – вони потворні всі, – а з цими, знаєш, арабами, турками, латиносами… Нескупі, чемні, без комплексів – не те що наші жлоби. Жінок поважають. Для них поряд із моєю Славкою постояти – свято. Вона призналася мені, від кого залетіла. Я уявила нашу мамочку, коли та побачить коричневу дитину. І сміх, і гріх. Тому вона й аборт зробила, хоч Бенджі не