Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

– На здоров’я! – пирхнула вона.

– Пляшка з тебе, друзяко, пляшка! – кричав Валерка. – Біжи бігом. Хліб я маю. Сало – в Яценка!

Фотокореспондент Яценко вже чверть століття постачав сало в усі колективи, де йому доводилося працювати.

Якось, коли тільки починав свою кар’єру фотохудожника, він познайомився з чоловіком, який завів собі власну свиноферму. Поросятка були – де тим колгоспним! От тільки його хотіли притягти до відповідальності за куркульство, а ферму його конфіскувати та передати на баланс колгоспу. Навіть попри те, що він устигав і в колгоспі працювати, і своїх свинок доводити до пуття. Вся сім’я гнула горби без вихідних. А що потім дорого продавав м’ясо й живих поросят, то, виходить, праця було того варта. Яценко зробив фоторепортаж для журналу «Україна» – солідного республіканського видання. З фотографій на кольоровій розгортці часопису зворушливо – справжній удалий ракурс! – дивилися рожевенькі чистенькі паці.

Фотограф ні на що не сподівався. Але знімки були такі класні, що розчулили не лише читачів, а й високе начальство з партквитками. Кажуть – і, найімовірніше, то чутки, – що акуратні симпатичні поросятка навернулися на очі самому Брежнєву. Йому їх референт якийсь підсунув. Генсек розчулився, пустив сльозу… І Яценко отримав за фоторепортаж кілька премій, а свинареві дали Героя Соцпраці. Щоправда, не того ж таки року, а трохи пізніше. Одначе відтоді палиць у колеса стромляти йому не сміли. Навпаки, заохотили його почин. Тепер цей чоловік – іменитий фермер. Свинину в нього приватні фірми закуповують. Навіть кілька контрактів із іноземцями наклюнулося. Ну, а Яценко постачав і досі постачає надмірну кількість сала. А що він не дурень випити, то до нього може зайти кожен охочий із хлібом і спиртним. Сало в його закутку є завжди.

– Ніяких пляшок! – вибухнула Тітонька Коняка. – Нема чого тут зранку!..

– А ввечері? – не вгамовувався Валерка.

– Добре, ми самі розберемося, – промовив я, знаючи, що Тітонька Коняка жодного презенту не візьме, бо все сприймає за підлабузництво, і докинув: – Не заважай працювати, справ по гланди.

Хоч, правду кажучи, колишня спортсменка могла викликати на двобій з чаркування найміцнішого й найдосвідченішого в питній справі чоловіка. І ще невідомо, хто б посів призове місце. Смалила цигарки вона теж нівроку. Валерка навіть якось сказав: «Спосіб життя вона вела явно не спортивний, проте завжди була в формі, що її й продемонструвала сьогодні».

Тітонька Коняка суворо подивилася на Валерку.

– Вас, молодь, іноді треба все ж таки бити – відразу з’являється страшенний потяг до роботи! Коли б ви ще про неї подумали!

Валерці не хотілося заводитися з нею. Марно. Але промовчати йому не дозволяли гордощі й посада. Він розтулив рота – і я вже наготувався вислухувати щонайменше півгодинну дискусію представників двох поколінь. Але ситуацію врятував позаштатник Вітя. Він писав лише про спортивні події, і тому ним, певна річ, опікувалася Тітонька Коняка. Автор з’явився з новим матеріалом, що його сувора заввідділу неодмінно скоротить удвічі. Тож уся жінчина увага була тепер прикута до позаштатника.

Валерка сумно подивився на мене і зручніше вмостився з телефонною трубкою в руці. А я нарешті ввімкнув комп’ютер…

2

АНАТОЛІЙ ГОЛУБЕЦЬ: «Я ХОЧУ БАЧИТИ ВБИВЦЮ СЕРЕД СВОЇХ ПАЦІЄНТІВ»

Досі нема відповіді на запитання, чи вбивства у студмістечку – справа рук холоднокровного цілеспрямованого злочинця, чи дівчата стали жертвами психічно хворої людини.

Про це ми запитали кандидата медичних наук, провідного фахівця науково-дослідного інституту судової психіатрії Анатолія Сергійовича Голубця.

– Однозначної відповіді я дати не можу. З одного боку, серійних безпричинних убивств не може скоювати психічно нормальна людина. Це ж не вбивство в стані афекту і не перевищення міри оборони. Такі злочини, справді, здатні скоювати всі. Психічно хворі вбивці, чи так звані маніяки, підкоряються одному, відомому тільки їм кодові. У кожного з них цей код індивідуальний. Їхній мозок запрограмований на вбивство. Маніяк подібний до клептомана, який повсякчас відчуває потребу в крадіжках. Згадайте хоча б відому справу Чикатила. Йому давала втіху садистська розправа, що її він чинив над своїми жертвами. Однак саме це й насторожує в нашій справі. Немає видимих причин скоєння вбивства. Жодну з дівчат не пограбовано, не зґвалтовано, навіть не спотворено. Хіба що обличчя в них розбито кулаком. Вони, як я знаю, навіть не були знайомі одна з одною і, зважаючи на зовнішність, належали до різних типів жінок. Тож їх не можна об’єднати. Так, часто-густо вбивства скоюють з разючою одноманітністю. Злочинець не змінює стилю й способу, виявляє мінімум винахідливості. Не ховає слідів, бо не залишає їх. Точніше кажучи, органи слідства поки що неспроможні розрізняти серійних убивць, судячи тільки зі слідів. Поведінка нашого вбивці характерна для людей із порушеною психікою. Вони запрограмовані на певні дії. Однак саме те, що немає видимої причини вбивства, змушує мене взяти під сумнів твердження, ніби ми маємо справу з хворим, а не з людиною, яка вміло вдає з себе такого, щоб звести слідство на манівці. Бо ж хворого, хай там як, легше розшукати. Не так уже й просто божевільному довго лишатися непоміченим серед нормальних людей.

– Чи були у вашій практиці такі випадки?

– Ні, в нашому місті таких випадків не пригадую. Але не через те, що їх не було, а через засекреченість такої інформації. Щоправда, в середині сімдесятих прогула справа Сергєєва. Він цукерками заманював маленьких дівчаток за кущі в парках і демонстрував їм свої статеві органи. Але «прогула» – поняття досить умовне. Інформація була невідома широкому загалові. Тільки фахівцям. Сергєєва визнали психічно неосудним. Він лікувався потім. Свого часу я особисто його обстежував… Звичайно, його не вилікували, і він помер десять років тому. Багато