Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

дозволяв. Одружитися хотів, наївний. Тільки вона його відшила. Мовляв, здався ти мені! Крутила ними, як хотіла.

– Проблеми були?

– З підстилками проблема, які коло чорних заради ганчір’я упадають. А Славка – неначе спортсменка: що хотіла з ними, те й робила. Якось один п’яний бангладешець для неї на столі двадцять разів прогавкав. На поцілунок заробляв. Увесь «Зодіак» тоді захлинався сміхом. Оплески перейшли в овацію. Він на біс повторював…

– Ти про це слідчому казала?

– А зі мною взагалі ніхто не розмовляв! Не треба про це писати… Не знаю навіть, нащо я тобі це все розповіла… Тільки думаю, що саме тут треба шукати причини вбивства. Тобі ж це потрібно?

Я й сам раз у раз себе запитую: «Чого я домагаюся? Хочу здобути славу скандальною темою? Хочу – нісенітниця яка! – знайти – от маразм! – убивцю? Як у поганому детективі?…» Але молода мама правду каже. Мислить розумно. І погляди дорослі має. Дивиться на мене, як на дешевого писаку. Насилу витримую ті очі. Відвертаюся. І в усьому іншому має рацію. Справді, мав бути поштовх до вбивства, і дала його жертва. Безперечно.

Підійшла маршрутка. Моя супутниця кивнула на прощання і поволі пішла назад, штовхаючи перед собою візочок із немовлям, яке встигло вже задрімати. Пропхавшись якось усередину і вмостившись зручніше, я раптом згадав, що не спитав, як звуть її – сестру загиблої Слави Корецької. З жінками я часто відчуваю себе дурнем. Але таким йолопом я давно себе не відчував.

Було не по-осінньому душно. Та й товкотнеча в салоні маршрутки не сприяла думанню. Адже майнуло щось під час розмови з молодшою сестрою другої жертви, намітився якийсь логічний ланцюжок…

Два наступні дні було не до цього. Початок жовтня – найплідніший час для подій у царині культури: літня спека й вереснева млявість позаду, починаються нові сезони…

А на третій день мені зателефонували. Трубка говорила голосом Алли Стороженко:

– Вчора вночі ще одну вбили… Задушили, кажуть…

Загальний зошит 3

Ніщо так не приголомшує істот, як страх смерті. Особливо лякає їх невидимий ворог. Саме тому людство боїться змій. Хижак страшний, але від нього можна втекти, якщо ти беззбройний, або дати йому бій, якщо озброєний, бо ти бачиш його. Змія ж підкрадається непомітно, атакує зненацька, і немає в світі перешкод, які могли б її зупинити. Плазуни взагалі бридкі. А що ставлення до смерті в людей романтичне і вони хочуть померти гідно й красиво, то загибель від укусу гидкої зміюки змушує всіх тремтіти.

Тільки страх жахливої смерті може вилікувати наше хворе суспільство. Якщо одна з не гідних зватися жінкою помре і всі навколо зрозуміють, чому це з нею сталося, то решта злякається й поводитиметься гідно, щоб не стати черговою жертвою. Мій рецепт простий.

Про свій намір я не сказав дружині. Вона не повинна боятися мене, а надто – за мене. Жінки ж слабші від чоловіків. А спосіб, з якого я вирішив скористатися, обираючи своїх жертв, хай лишається таємницею. Бо доведеться довіряти паперові імена людей, які, самі того не підозрюючи, допомагали мені робити вибір. Через це вони можуть зазнати коли-небудь якихось прикрощів, чого б мені не хотілося.

Отже, свій перший вирок я склав після тривалих вагань. Тетяна, судячи з моїх відомостей, підтверджених згодом спостереженнями, поводилася так, як не личить молодій жінці. Надміру малювалася, крикливо вдягалася, зловживала алкоголем, тягалася з хлопцями. Її не змушували до цього: їй подобався такий спосіб життя. Хай її доля буде наукою таким, як вона.

Тепер слід обрати спосіб страти. Простіше за все – підстерегти пізно вночі на одній із неосвітлених алей. Але тут є проблема: Тетяна повертається додому попівночі, тож непомітно вийти з дому я не зможу. В моєї дружини – безсоння, і вона змушена до другої ночі дивитися телевізор. Як я поясню їй, що мені треба відвихнутися з хати? Знайти нічну роботу, певна річ, можна, але на це потрібен час. Сказати, що я вже маю таку роботу?

Брехати коханій я не міг, та брехня заради добра – інша річ. Але практично здійснити цей план дуже складно. Іти перед північчю і швендяти десь до ранку, даючи зрозуміти дружині, ніби всю ніч охороняв невідь-що, мені не хотілося. Хтозна, скільки це все триватиме. Може з’явитися підозра. Я був мало не в розпачі.

Але несподівано мені всміхнулася фортуна. Наші сусіди по блоку зібралися поїхати на море. На цілий місяць. І попросили мене доглянути свого симпатичного ризеншнауцера – Чару. Залишили гроші на корм для неї та інструкції, коли годувати, коли купати і коли гуляти. Крім того, трохи ніяковіючи, тицьнули мені двадцять доларів «за турботи». Обидвоє вони працювали у фірмі й за рік планували купити квартиру. Тож я зовсім не журився тим, що вони витратилися. Головне – тварину треба було вигулювати перед сном. Вона взагалі мала якомога більше рухатися.

Поняття «перед сном» можна тлумачити по-різному. Тому я щовечора після одинадцятої, коли гульня у вертепі з назвою «Зодіак» наближалася до кульмінації, збирався на прогулянку з собакою. В мене з’явилася можливість стежити за своєю жертвою. Я також міг, виправдовуючись тим, що Чара гуляла, повертатися додому навіть після першої.