Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

Хитромудрих планів я не снував. Просто чекав нагоди. І одного разу дочекався. З «Зодіаку» Тетяна пішла в дев’ятий гуртожиток із якимись хлопцями, але довго там не затрималася.

Спочатку я почув крики і брутальну лайку, а потім з дверей вибігла Тетяна. За нею хтось погнався, проте вона зупинилася, щось крикнула і тупнула ногою. Вона була п’яна. Навіть у темряві я це помітив.

Наближалася перша година. Гульбощі з вулиці переходили до кімнат, якнайближче до розхитаних ліжок. Вона прямувала до свого гуртожитку, що стояв на протилежному боці студмістечка. Собака давно звикла до мене і не пручалася, коли я припнув її до стовбура клена.

Тетяна йшла швидко, але я легко наздогнав її, намагаючись рухатись якомога тихше. Несподівано вона зупинилася, а я, не чекавши цього, за інерцією пройшов уперед і завмер, наблизившись до неї майже впритул. Вона копирсалася в сумочці, а, підвівши голову, зовсім спокійно запитала: «Сигарета є, хлопче?» Мені перехопило дух. Крім монотонного мукання, вичавити з себе я нічого не зміг. «Чого мукаєш? Злякався? Нема цигарки – то махай далі!» – різко вигукнула вона п’яним голосом і навіть відійшла вбік, даючи мені дорогу.

І цей голос, і тон, і особливо те, що я зніяковів перед нею, – це все тільки розпалило мене і посилило мою рішучість. Я ступив крок до неї і, не давши їй отямитися, з усієї сили вдарив по пискові. На фізичну силу нарікати не доводилося, а злість і ненависть, що спалахнули в мені, здавалося, подесятерили її.

Ударом я не звалив її на землю. Вона лише поточилася. Нахилилась і затулила обличчя руками. Тоді я вдарив згори по потилиці. Тепер Тетяна, без сумніву, знепритомніла. Ноги її підтялися, проте я не дав їй упасти, підхопив і відволік з алеї в кущі бузку, яких багато росло довкола. Тут поклав тіло на землю. Тетяна застогнала й заворушилася. Очевидно, зомліла вона ненадовго. Не даючи їй прийти до тями остаточно, я вмостився зручніше і стис їй горлянку. Так краще для неї. Вона не встигне нічого зрозуміти.

Її тіло боролося за життя, звивалося піді мною, але я був сильніший, не послабляв хватки. Здавалося, що це все тяглося нескінченно. Одначе коли вона нарешті завмерла, то очі її (я вже звик до темряви і міг це бачити) закотилися, язик висолопився, а пряма кишка спорожнилася. Я розтис руки і, глянувши на годинника, переконався, що вся процедура тривала не більш як десять хвилин.

Я підвівся з колін, обтрусився. Біля моїх ніг лежала перша жертва, приречена на смерть моїм особистим судом. Без сумніву, згодом з’ясують причини вбивства, зрозуміють, чому її життя мало такий сумний кінець, і я досягну своєї мети – людство з переляку почне змінюватися, поводитися інакше.

Та, заради якої я скоїв злочин, спала при ввімкнутому телевізорі, коли я повернувся додому. То й на краще. Я вимкнув його і теж ліг. Давно я вже не засинав так спокійно й безтурботно.

Уранці мене охопила досада. Я сподівався почути перелякані голоси на вулицях, побачити стривожені обличчя. Реакція, на мою думку, мала бути не менша, ніж того ранку, коли сталася аварія в Чорнобилі. Але довкола нічого не змінилося. В автобусі я почув перші розмови про те, що вночі вбили дівчину, дослухався і зрозумів, що ці теревені – просто плітки. Люди обговорюють чергову новину.

Одного разу так обговорювали газетну статтю про сім’ю, яка по частинах їла свого гостя-родича. Я заспокоював себе тим, що ще рано. Слід почекати до вечора. Але ввечері мене теж спіткало розчарування: люди не збурилися. Нічого не сталося.

Я був пригнічений.

Невже все марно? Невже я обрав хибний спосіб? Невже цього замало?

Авжеж, замало! У суспільстві, яке потопає в розпусті, одна смерть лишається непоміченою! Скількох людей убивають щодня у великому місті, не кажучи вже про країну і, тим більше, про всю земну кулю! Моя акція протесту – крапля в морі. Поки що крапля. Крапля за краплею – буде велика хвиля! Зупинятися не можна. Не тепер. Скільки смертей треба, щоб ви всі задумалися про причини? Десять, сорок, сто? Ви матимете їх!

Четверта жертва