Rada Lia - Моя власна Нефертіті, Rada Lia

Розділ 10

Коли Аменхотеп четвертий покинув їхній дім, Назар вийшов з кімнати. Хенут сиділа на ліжку, підтягнувши ноги до себе. Вона задумливо дивилася на стіну.

— Ти ж все чув?

Чоловік кивнув.

— Він дасть тобі можливість піти з ритуальними предметами. А я стану наступною царицею Єгипту.

— Це ж добре?

Дівчина стенула плечима. Вона поглянула на Назара очима, які блищали від вологи, й відвернулася, нічого не сказавши.

Тоді встала з ліжка, підійшла до дверей, одягнула сандалі й вийшла за двері.

Назар залишився сам. 

 

Упродовж дня він міряв кроками кімнату, лежав на ліжку й думав, потім знову ходив.

— Хіба в мене є якийсь інший вихід? — розмірковував він. — Я не можу її взяти з собою. Навіть історично Хенут записана як майбутня цариця Нефертіті. Минуле змінювати не можна. — Він глибоко видихнув. Від тяжких думок боліла голова. Чоловік знову спробував вмовити себе. — І я ж і не збирався її брати. Який з мене чоловік? Я крадій, злочинець, мисливець за старожитностями. Ігоря вбили. А якщо і з нею щось станеться через мене?

Та перед очима поставало дитяче красиве личко з вологими очима й ображеним поглядом.

 

На вулиці була глуха ніч, коли Туман разом з двома охоронцями вийшли з будинку Арсена. Він дістав телефон й набрав Сича.

— Туди немає прямого ходу без манускрипта й амулета жука-скарабея, але ми можемо чекати біля тої стіни. Якщо Лис коли-небудь повернеться, то лише тим же шляхом, яким і пройшов… Я зрозумів. Тоді зранку ми поїдемо на місце. Чоловік поклав слухавку й поглянув на зіркове небо: як же йому набридло його життя. Невимовно сильно захотілося мати будиночок десь на березі Дніпра чи біля моря, щоб нікуди не спішити, не бігти за наказами Сича й просто насолоджуватися тишею. Чоловік відчув раптову втому, яка навалилася на його плечі.

— Поїхали, — прохрипів він й зник всередині позашляховика.

 

Надворі вже стемніло, а дівчини все не було. Назар лежав на ліжку, втупивши погляд у стелю: “А якщо з нею щось сталося?”. Нарешті двері зі скрипом відчинилися. Всередину забігла Хенут. Чоловік вскочив на ноги й вийшов з кімнати. У руках дівчина тримала корону фараона.

— В тебе є 5 хвилин, щоб покинути Єгипет. Ходімо.

Вона розвернулася знову до дверей та Назар схопив її за руку.

— Ти ображаєшся?

— Ні. Я не можу йти проти своєї долі, а на неї ображатися безглуздо. — В її голосі відчувалася туга і розчарування. Дівчина висмикнула руку й вийшла з будинку. Назар пройшов за нею. 

Удалечині лунали оклики стражників. Хенут приклала пальця до губ, показуючи мовчати. Потім нахилилася й прошепотіла:

— Видно зникнення корони вже виявили.

Вони пригнулися й швидко, малими перебіжками попрямували до храму. Коли вони підійшли до входу, охорони на посту не було.

— Вони шукають нас з короною біля палацу фараона й цариці. Тож в нас є трішки часу тут.

За хвилину вони вийшли з храму. В одній руці Назар тримав мішок, наповнений ритуальними чашами, статуетками й золотим диском — символом бога Амона. А в іншій — скіпетр, інкрустований дорогоцінним камінням. 

— Ми маємо прийти точно в те місце, де ти мене знайшла, — пояснив чоловік. 

Хенут кивнула й вказала на високу стіну, де фресками було викладене зображення бога сонця. Воно займало щонайменше три метри у висоту. Амон Ра змальовувався з головою сокола та одягненою короною, точнісінько такою, як та, яку принесла Хенут. У руці він тримав скіпетр, як символ влади. 

Назар зацікавлено роздивлявся зображення, бо ж у своєму часі він мав можливість бачити лише стопу.  

— Треба поспішати, — нагадала Хенут.

Назар кивнув й дістав з кишені маленьку фігурку скарабея. Голоси охоронців лунали вже значно ближче. Дівчина притиснула корону до себе й нервово озирнулася. Чоловік дістав телефон й присвітив собі ліхтариком. 

Спочатку він ніяк не міг знайти місця, куди треба вставляти амулет. Врешті побачив невеличке заглиблення на фресці. Він швидко приклав туди жука скарабея. За секунду виник вихор, який ставав все більшим і більшим й врешті сягнув розмірами у зріст чоловіка. З міжчасового отвору дув сильний вітер. Він розвівав волосся Хенут, яка з відкритим ротом спостерігала за всім, що відбувається. Потім вона простягнула йому корону й кивнула:

— Ти маєш йти. 

Невимовна й незвична для нього туга здавила грудну клітку. Назар взяв корону.

— Ти впевнена?...

Хенут кивнула. Її очі блищали від сліз.

— Так треба. Я думала матінка напророчила мені нареченого. Й неправильно зрозуміла її слова. З твоїм приходом я вийду заміж, але не за тебе. Це доля.

 Назар поклав всі речі на землю. Притягнув її до себе й міцно стиснув в обіймах.

— Ти особлива, — прошепотів, — і назавжди залишишся для мене такою.

Він помітив, що плечі Хенут здригаються від плачу. Клубок у горлі заважав дихати. Чоловік востаннє вдихнув аромат її волосся перед тим, як відпустити назавжди. 

Раптом Назар помітив стражника, який стояв неподалік біля дівчини.

— Я їх знайшов! — вигукнув він. — Сюди! Тут злодій разом зі служницею зрадницею.

“Служниця-зрадниця, — пронеслося в голові у Назара. — Значить вони й не збиралися її відпускати”.

Не маючи часу на довгі роздуми, він підхопив мішок, вийняв скарабея з отвору й, не відпускаючи дівчину, пірнув у вихор.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍