Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 9.

Вдома на мене чекало потрясіння.

Щойно ми повернулися, я побачила щось таке, від чого завмерла на місці.

Там, де ще зранку я лише креслила на землі квадрат, тепер стояла справжня будівля. Маленька, затишна, з віконцем, з бочкою води на даху. Я вражено підняла голову. Як таке можливо?.. Я швидко прокрокувала до того, що привернуло мою увагу, і, не вагаючись, рвучко відчинила двері, і зайшла всередину.

Дерев'яна підлога, душ зверху, лавка біля стіни, а навпроти — гачки для рушників. Усе було так, як я собі уявляла!

Виходячи, я ледь не зіштовхнулася з Грогом, який стояв, схрестивши руки на грудях і хитро посміхався.

— Як це?.. — ледве видавила я, ошелешено дивлячись на нього. — Як ти так швидко все організував і побудував?

Грог ляснув себе по животу і, посміхаючись, відповів:

— Міледі, ну що ж тут дивного? Трішки магії, трішки праці — і все готово!

Я похитала головою, все ще не вірячи очам.

Цей світ з кожним днем дивував мене все більше. Здавалося б, я мала б звикнути до магії, мала б сприймати її як щось буденне… але натомість щоразу реагувала на неї, немов дитина, яка вперше бачить щось незвідане.

Вечір пройшов у теплій, затишній атмосфері. Ми довго сиділи за столом, слухаючи розповіді Грека. Все ж таки він справжній оратор — його історії були такими яскравими, що здавалося, ніби ми самі стаємо учасниками тих подій.

Я дивилася на цих людей, на їхні щирі усмішки, на легкість, з якою вони прийняли мене у своє життя.

І раптом усвідомила: тут, серед них, я почуваюся вдома.

Я сиділа у великій святковій залі, на незручному стільчику, що здавалося, був створений для того, щоб дорослі зрозуміли всі муки дитинства. Чекала. Ось-ось має вийти старша група, серед якої мій Тимофійчик у ролі Крота поведе Дюймовочку під вінець.

Я відключила звук на телефоні, приготувалася фотографувати. Навколо — гомін, тихі перешіптування, дехто з батьків метушливо поправляв камери. А я дивилася у вікно. Там, за склом, світ був огорнутий білою ковдрою. Сніг… Я завжди любила сніг. Він викликав у мені легкість, майже ейфорію.

Вихователь попросила тиші, і свято розпочалося. Вибігли дітлахи, закружляли у танку, нагадуючи маленьких казкових створінь. Я дивилася на них і не могла повірити, як вони виросли з часу останнього Осіннього Ранку.

Щось мене розбудило.

Я розплющила очі — крізь віконні шибки пробивалося світло ранку.

— Вибачте, міледі, я вас розбудила, — почувся тихий голос Кет. — Я не хотіла… Просто, мабуть, коли відкрила двері, утворився протяг, і вони зачинилися надто голосно.

Я потерла очі, намагаючись упіймати останні уламки сну.

— Нічого страшного. Принеси мені, будь ласка, чаю, Кет.

Я встала, взяла записник і почала писати.

“Я була в дитячому садку. Таке відчуття, ніби там був мій син... Тимофій. Вони святкували, малювали, співали. Я любила сніг...”

— Міледі, ваш чай, — Кет обережно поставила чашку на стіл і нахилилася, щоб заглянути в записник. — А що ви пишете? Можна подивитися?

Я кивнула.

— Це те, що я бачила у сні. Вони яскраві, реальні, немов я там насправді.

Кет повела плечем і з цікавістю пробіглася очима по рядках.

— “Сніг”... — повторила вона задумливо. — Ви написали, що любили сніг. А який він?

Я усміхнулася і почала розповідати про білий пух, що огортає землю, про скрип під ногами, про відчуття оновлення, яке він приносить. Кет слухала з широко відкритими очима, а потім мовила:

— Дивне явище. Я такого ніколи не бачила.

Дні текли спокійним ритмом. Я щоранку занотовувала сни, намагаючись віднайти в них сенс. Багато часу проводила в саду, малюючи реальні та уявні пейзажі, іноді дозволяючи фарбам самостійно вести мою руку.

Кінь, який обрав мене сам, тепер став моїм вірним супутником. Білий, як той самий сніг зі сну. Його звали Крол, але я жартома назвала його Сніжком, і що дивно — лише на мій голос він відгукувався. Інші могли кликати його хоч сотню разів — марно.

Якось я зайшла на кухню, де Селін розмовляла з жінкою з містечка.

— Вони з дітьми на площі, не йдуть на роботу, — бідкалася вона. — І що тепер робити?

Її слова змусили мене замислитися. Бунт без рішення — марний.

Я покликала Грека, і ми вирушили в місто.

На площі було людно. Жінки стояли групами, обговорювали щось, хтось заспокоював дитину, хтось сварився. Їхня кількість зростала з кожним днем, проте питання не зрушувалося з місця.

Грек, знаючи багатьох, швидко допоміг організувати розмову.

— Я хочу вам запропонувати створити дитячий садок, — мовила я голосно, і всі змовкли. — Це буде окрема будівля, де декілька жінок доглядатимуть за дітьми, доки інші працюватимуть. Дітки будуть у безпеці, під наглядом, некормлені, вони розвиватимуться, вчитимуться взаємодіяти один з одним.

У відповідь здійнявся гомін.

Грек не витримав і гаркнув:

— Тихо!

Тиша.

— Якщо у вас є питання чи зауваження, запишіть їх і передайте через Грека. Він буває тут тричі на тиждень.

— Вибачте, міледі, — подала голос одна з жінок. — Але серед нас тільки Меліса писемна.

Я глянула на дівчину. Це була та сама юна помічниця кравчині.

— Тоді Меліса запише все, що ви їй продиктуєте. Якщо питання повторюватимуться, – звернулася я до дівчини, – просто відмічай.

Меліса кивнула.

— Не затягуйте, щоб ми могли швидше все організувати, — додала я.

Жінки переглянулися, і я зрозуміла, що вони погоджуються.

Ми з Греком рушили до будівлі управи. Попереду чекали нові переговори, але я відчувала, що ми на правильному шляху.

Сон, спогади, ідеї — усе переплелося між собою, створюючи нову реальність.

Щойно я ступила на поріг управи, як дізнавшись, хто я, мене без зайвих питань провели до Глави.

Кабінет, у який мене завели, був просторим і майже аскетичним, лише кілька важких меблів та велике вікно, крізь яке струменіло денне світло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍