Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Теплий вітер пестив мою шкіру, сонце лагідно торкалося саду, розливаючи золотисте світло поміж гіллям. Ми сиділи зі Стейзі, а між нами кружляли відверті слова й несказані зітхання. Вона гладила долонею легку тканину своєї сукні, ніби намагаючись відчути життя, що зародилося в ній.  Так, уявіть собі – ця дівчинка, що завжди здавалась легкою, мов подих весняного вітру, своєю вірою зуміла подолати всі перепони й тепер носила під серцем найнеочікуваніше диво. І ще більш неочікуваним був чоловік, який став батьком цієї дитини. 

Коли саме їхні долі переплелися так міцно, що вже не могли розійтися – залишалося загадкою. І Стейзі, і він мовчали, як партизани, немов боялися, що їхня таємниця розчиниться в повітрі. Я лише знала, що дівчина дізналася про вагітність, і, навіть не озирнувшись, покинула місто. Лише сухі рядки листа розповіли мені правду. 

Я не вагалася ані миті. Залишивши чоловіка й донечку вдома, я вирушила до неї, бо знала: втеча – це не рішення, а лише затримка перед бурею. І коли я побачила Стейзі, її погляд сказав більше, ніж будь-які слова. Моя Стейзі була на межі – розгублена, сповнена сумнівів, згораючи від кохання до… Генрі Кроула. Так, саме його. Людини, яка, здавалося б, ніколи не могла стати частиною її історії.

Я розуміла: самотужки витягти її з цієї безодні я не зможу. Тому викликала Кет. Разом ми поступово розмотали клубок її страхів, заплутаних рішень та сумнівів, поки, зрештою, розмова не стала відвертішою, а голос – твердішим. Ми переконали її повернутися й оселитися в маєтку, під нашим захистом. 

А далі… далі вступив у гру Фредерік. Його завдання було простим: з’ясувати, що ж насправді коїться в голові й серці Генрі. Виявилося, він лютував. Він був розгніваний на Стейзі, вважав, що вона лише розбурхала в ньому почуття, а потім жорстоко обірвала нитку, що їх зв’язувала. 

Ми довго не вагалися. Вирок був ухвалений миттєво. 

Ми зачинили їх у кабінеті й не відчиняли дверей рівно добу. 

Що там відбулося за зачиненими дверима – таємниця, яку вони ніколи не розкрили. Але коли вони вийшли, все було інакше. 

Сьогодні вони – щаслива пара, що чекає на народження свого первістка. І, можливо, навіть доля, яка так довго водила їх колами, нарешті зглянулася на них.

Легкі хвилі квітучого жасмину огортали повітря, а десь у траві лунав дзвінкий дитячий сміх.

Розмовляючи, я спостерігала за своєю донечкою, що гралася біля фонтану. Її кучеряві пасма виблискували на сонці відтінком, що викликав стільки питань у нашому оточенні. Ніхто не міг зрозуміти, звідки в родині з'явилося це мідно-золоте сяйво, ця легка тінь рудого, що плелася в її косах.

Але я знала.

Це був подарунок пам’яті.

Невидимий, але такий значущий слід, що пов’язував нас із минулим.

Коли ми вирішували, як назвати її, Фредерік не залишив простору для компромісів.

— Вона буде Вікторією, — сказав він тоді, обіймаючи мене за плечі. — Моя дочка повинна носити ім’я перемоги.

І він мав рацію.

Віккі не знала перешкод. Вона не вміла відступати. Її маленькі рученята стискали світ з такою впертістю, що ніхто не міг протистояти.

— Ні, ти не маєш рації! — рішуче вимовила вона, зводячи руки в боки.

Я усміхнулася, слухаючи її гру.

— Тимофію, послухай, якщо ти хочеш одружитися зі мною, то маєш зачекати!

Я нашорошила вуха.

—Спершу ми відбудуємо Харків. Тільки потім буде весілля!

Я застигла. Стейзі легенько торкнулася моєї руки, ніби запитуючи без слів: «Ти теж це чуєш?» Її пальці здригнулися, мов від далекого відлуння, що проникало під шкіру, пробуджуючи щось давнє й невловиме.

Усі звуки раптом стали приглушеними, світ ніби зупинився на мить.

Віккі говорила так впевнено, так природно, ніби вимовляла щось буденне.

— Ні, я хочу просто зараз! — її "жених" наполягав. — Ти моя, тільки моя!

— Добре, Тім, але знайомитися з твоїм батьком я буду лише в присутності моїх батьків. Я… його трішки страхаюся.

Серце забилося у скронях.

Харків…

Тимофій…

Я відчула, як щось у грудях перевернулося, як хвиля тепла й болю одночасно накрила мене з головою.

Мої там.

Вони живі.

Я не чула більше нічого. Тільки звук власного дихання і легке тремтіння пальців, що стиснули підлокітники.

— Моя люба…

Фредерік з’явився поруч, опустився переді мною, взявши мої руки в свої. Його голос був сповнений тривоги.

— Що сталося? Що з тобою?

Я подивилася на нього крізь сльози, що самі собою котилися по щоках.

А потім усміхнулася.

— Я щаслива, — видихнула я. — Я знаю, що вони живі.

Він не питав, хто вони, як я це зрозуміла. Просто обійняв мене, ховаючи в своїх обіймах. Генрі, що з’явився слідом, миттєво зреагував на нашу мовчазну розгубленість. Його очі метнулися до Стейзі, і він одним порухом опинився біля неї, стискаючи її долоню, ніби прагнув крізь шкіру відчути її почуття.

А Віккі в цей момент підбігла до нас, заливаючись безтурботним сміхом.

— Мамо, тато, ви що, знову «любитеся?»

Фредерік розсміявся, міцніше стискаючи мене.

— Завжди, принцесо. Завжди.

Я сховала обличчя в його плечі, слухаючи, як вітер розносить голос нашої доньки по саду.

І зрозуміла—це і є щастя!

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Ось і добігла кінця історія нашої сильної, незламної харків’янки.

Вона — уособлення кожного з нас, незалежно від того, де ми знаходимося і які випробування випали на нашу долю. Ми, як і вона, щоразу відбудовуємо себе заново, цеглинка до цеглинки, створюючи своє теперішнє та майбутнє.

З безмежним захопленням і любов’ю до українського народу,

Ваша Кала Тор.

Кінець