Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

– Чому ж? Буде там принц і не один. Чув, що на вечірку запрошені два брати близнюки, спадкоємці трону з Саудівської Аравії.

Від цих невинних слів мене наче струмом ударило і я скрикнула:

– О, Господи! Дядечку, пощадіть.

– Ну, прости мені дурню старому! Лізонько, скільки вже можна сумувати через той нещасний випадок? Забудь і живи собі далі, – спокійно радить мені опікун. А я знову бачу в себе на колінах море крові й те, як Анвар задихається від куль, що призначалися мені.

Злісно кидаю кольорові листівки на стіл і зникаю у своїй спальні, щоб поплакати. А бідолашний опікун тільки б’є себе долонями по стегнах та жалібно зітхає через те, що його турбота знову виявилася невдалою.

Як поплакала – стало легше. Думаю, а може й справді вилізти з власної тюрми, щоб побачити інші обличчя? Хоча кожної ночі я зустрічаю уві сні зачаровані очі Еміля. Теж мені знайшов ким зачаруватись! Я кістлява страшна потвора, з підпухлими від нескінченних сліз очима та чоловічими м’язами на кінцівках.

Хоча якраз вони залишилися в пам’ять про наші з Анваром тренування... О, Господи! Я маю на увазі фізичні навантаження на тренажерах, у підвалі. Невже? А як же жадібні й нескінченні вправи з ним у ліжку?

Тепер мене осяяла думка: може краще піти не на бал, а в монастир? Бо після спогадів про моїх чоловіків вже ніяка клініка не допоможе. Один з них мертвий, а інший має професію сіяти смерть. Оце мені поталанило з оточенням!

Добре, зроблю те, що просить дядечко Робер. Нехай і він відірветься трохи від нашої нудьги. У нього серед публічних осіб стільки знайомих, а бідолашний заплутався між коледжем та банком або зі мною вечорами сидить. Я й сама давненько не була у Версальському парку. А там зелень і фонтани. Вирішено, сходжу таки!

Проїхалася бутіками та знайшла собі вечірній прикид. Ні, там не обов’язкові пишні середньовічні шати. Просто начеплю скромну сіру сукню-максі й кілька прикрас. Закручу волосся у високу зачіску та й піду під ручку з мсьє де Шантоні показати, що я ще жива.

Ось настав вказаний у запрошенні вечір і наш водій ввічливо запхав обох, накрохмалених до хрусту суб’єктів, на заднє сидіння лімузина й попрямував у бік Версальських садів.

Я дійсно давно не бачила цього строкатого натовпу, серед якого з’явилася купа нових облич. Раніше мама вигулювала мене, наче безмозку болонку хоча б раз на рік, щоб продемонструвати красуню-донечку. А тепер вже я сама приперлася покивати головою туди-сюди, щоб засвідчити присутність у бізнесовому світі. І дядько Робер сяє поруч, мов наречений. Фрак і метелик йому дійсно личать, але ж навіщо вихвалятися невідомо чим?

– Лізо, дитинко! Познайомся, будь ласка, це генерал Луїс Пере. Він каже, що давно мріяв потанцювати з тобою вальс під музику великого Штрауса, – чіпляється до мене опікун і я мовчки подаю руку тому немічному залицяльнику.

– О, так! Мадмуазель Еліз мене не пам'ятає. А я бачив Вас ще в бальній сукні з пухнастими локонами, коли Ви бували тут з матінкою... Земля їй пухом! – говорить дід у парадній формі вищого складу французькою армії, тільки мені воно як серпом.

Після нудного таночка старий вояка, захекався й кудись зник, а дядько Робер взявся знайомити мене з іншими діловими людьми, котрих я не знала. Та коли до зали зайшли два струнких миловидних чоловіки, з чорнявими борідками, в накидках східних вельмож, я миттю кинулася до дівочої кімнати.

Ні, вони не звернули на мене уваги й на знайомство не зазіхали. І на вулицях Парижа людей, схожих на них, завжди багато. Та чомусь, глянувши на цих, я з новим болем згадала Анвара. До речі, жодного разу я не бачила його в національному вбранні. Бідолашний Мазіб віддавав перевагу скромному сіренькому одягу, але туга накотила неймовірна. Я тихенько всілася в туалетній кімнаті за столиком і ридала під красивим букетом.

А коли вже зібралася витерти сльози та хотіла встати, відчула позаду себе живу істоту. Без жодного звуку хтось миттю наклав мені на обличчя тканину, з ароматом незнайомої гидоти й іншою рукою міцно вчепився в моє плече. Після цього білий світ для мене перестав існувати...

РОЗДІЛ 18

ЕМІЛЬ

Вже доволі давно я вважаю себе самотнім мандрівником, що нікому не належить та вільно прямує особисто визначеним шляхом. Власне так воно й було до моменту, доки я не вплутався у співробітництво з одним дуже впливовим клієнтом.

Якось я ліквідував наркоторговця, що підсадив на голку його доньку. Чисте виконання простого завдання замовнику сподобалося настільки, що він мене не забув і проявився вдруге.

На його домінуючу тональність уваги я не звернув, але цього разу клієнт замовляв прибрати відому політичну персону і я категорично відмовився. Одне діло відряджати на суд Божий ницих тварюк, що вештаються під ногами нормальних людей і заважають їм спокійно жити. Та геть інше – це встромляти свого носа до державних справ. Навіщо воно мені? Так і до буцегарні недалеко.

В той день я спокійно з’їздив за місто та прикупив у знайомого бариги нову оптику. Потім смачно поїв у середмісті й, згідно з власним графіком, влігся пару годин відпочити. А коли прокинувся, вирішив попрацювати з матеріалами та дістав зі сховку робочий телефон.

... Що за дурня? Рекламу я постійно блокую й геть не цікавлюся відео. Та як відкрив, то від подиву й гніву, мало не впав! З екрана на мене дивилася Ліза. Вона сиділа прив’язана до стільця й чарівний ротик був заклеєний скотчем. Оченята бідолашної випромінювали страх і біль, а скромний мейкап розтікся та засох по прекрасному личку. Страшне «кіно» на цьому закінчилося і я почув виклик.

– Доброго дня, мсьє Равшан. Чи як там Вас сьогодні кличуть? Відео перевіряти не треба, воно справжнє. Це нагадування, що необхідно виконати роботу, котру я дав. Тільки після  Ви отримаєте назад свою крихітку цілою... В іншому випадку, самі розумієте, доставимо її у шматках, – знайомий гидкий голос підтвердив, що я побачив не жарт.

В очах професійного вбивці розлився туман! Такої ненависті я не відчував навіть до вітчима, коли той зачиняв мене за засув у комірці й нещадно бив маму. А як потрапив п’яним під потяг, я танцював на його могилі. Тоді мені було десять і я ще не знав, що сам стану душогубом. Та наразі у мене відібрали тендітну мрію й шантажують її життям.

– Merde! Bien, нехай буде по-вашому. Роботу я виконаю. Чекаю на подробиці та аванс, – видавив я з себе якомога спокійніше.

– Е ні, шановний! Тепер роботу Ви зробите безкоштовно та філігранно. Самі винні в ситуації, що склалася. Треба було погоджуватися на умови, які я спочатку пропонував. До речі, дуже красива дівчинка. Шкода, якщо молодою згине. Чув, що ти її ще навіть не пахав? Та досить. Стартові матеріали я надам і чекатиму позитиву.

Він заткнувся, а я шукав поглядом, що б такого розбити? Адже всередині мене лютував скажений звір і я боявся, що від гніву просто з глузду з’їду. Та все-таки я професіонал. Тому зламав у руках лінійку й почав думати.

Робити це треба було швидко. Не вперше мій шлях лежав у один кінець. Тільки раніше я рятував своє життя, а наразі Вона чекала на мою допомогу. Тому зібрав зброярний кейс і телефони. Дістав зі сховку зручний полегшений бронежилет, що лежав без діла до сьогоднішнього дня.

Окремо схопив до пакета змінний одяг та ліки й натягнув рукавички. Взяв розбризкувач для прибирання й дбайливо попротирав поверхні. Потім запхав до сміттєвої торби зайві пожитки й постільну білизну та повів оком на нетривалий, цього разу, прихисток.

Спустився до авто, склав необхідне у багажник і в дорозі поступово викидав окремо взяті непотрібні речі до сміттєвих баків. Що я зараз робив? Прості й відомі кожному професіоналу дії – палив мости. Адже з таким запеклим звіром, ніс до носа, я зіткнувся вперше й повинен бути готовий до будь-чого.

Навіть з того брудного натяку я миттю зробив висновок, що наші платонічні зустрічі з Лізою вони відстежували давно. Про свою адресу – я взагалі мовчу. Мене непокоїло інше. Заглядаючи у чарівні сині очі, я розслабився настільки, що геть не відчував стеження і це недобре!