Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Обличчя тайки розпливається робочою посмішкою й вона автоматично кидає погляд на блок з ключами. Звісно працівниця готелю не повинна безпідставно давати інформацію про пожильців, але в цьому випадку суворих правил вона не порушує й відповідає:

– Гостя з 811-го з’їхала півтори години тому. Всі ключі від номера на місці.

– Що? Як з’їхала? – поводжуся мов дикун, котрий не чув про пристойну поведінку в цивілізованому суспільстві та майже кидаюся до стійки з ключами. А дівчина, що вже багато разів бачила цей вираз на фейсах кинутих мужиків, спокійно додає:

– Мадмуазель залишила для Вас послання. Ось візьміть.

Тепер я з подивом дивлюся то на адміністраторку, то на конверт без підпису й починаю згадувати про розум:

– Звідки Ви знаєте: що саме мені?

Розкосі очі портьє стають ще вужчими. Вона продовжує хитро посміхатися й каже:

– Фейсконтроль і необхідність запам’ятовувати присутніх гостей – найголовніші вимоги нашої роботи. А ще забути такого видного пана доволі важко. Тому тримайте, це точно Вам.

– Дякую! – киваю я листоноші та вже й не пригадую: коли читав паперові листи. Але наразі мимоволі починаю пестити конверта так, наче на ньому залишився її магічний слід і йду на вулицю. Не хочу повертатися до номера знову один. Я сподівався, що піду від Неї найщасливішим на землі. Але Ліза вирішила кинути мене на самоті зі своїми дурними мріями.

Йду в бік води та сідаю за той столик, де ми були разом. Тут я обіймав її, бо вона плакала. Красуня навіть плаче по особливому. Її слізки більше схожі на сумну пісню, але вони такі зрозумілі й дорогі... Господи! Та що це зі мною? Залишилося тільки почати декламувати вірші. Розкрий уже й дізнайся: чому вона тебе не хоче?

Дивлюся на листок і милуюся рівненькими рядками. У неї ще й почерк чарівний:

«Привіт! Я знаю, що ти прийдеш сьогодні до мене. Тому їду. Емілю, ми взаємно хворі, а ліків не існує. Просто треба розійтись. Цей абсурд необхідно припинити. Я вже потрапила з Анваром до пастки оманливих мрій. І що з цього вийшло? Не треба аж так банально коригувати те, що ти накоїв. Ти геть непоганий у душі. А ще розумієш відповідальність за свої вчинки. Тому беру приклад з тебе і намагаюся відповідати за свої. Так, я хотіла тебе причарувати, помучити і вбити... Тільки не розрахувала своїх сил. Все! На цьому крапка. Буду вдячна, якщо зрозумів! Проклята Ліза Хейсбі»

... Я вбиваю людей. Різними способами й доволі успішно. Та ніколи не відчував у собі такий тягар, як зараз. Тільки поруч з Нею в мені з’явилося дивовижне сяйво. І раптом світ знову став прагматично простим: барви чорні й білі. Нічого більше. Лише пустка всередині душогуба та перспектива руйнації людських життів.

Як же так я втягнувся у цей диявольський вир? Хіба не міг десь по-справжньому здохнути в пустелі? Або повернутися калікою та пристати на хазяйство до якоїсь щиросердної фермерки? Ні, мені закортіло вершити долі людей! Ось і довершився. Вперше у житті покохав прекрасну квітку, а вона виявилася розумнішою за мене й сама поставила всі точки над «і». А ще я почуваюся зараз набагато гірше, ніж у ті хвилини, коли здавлюю чиєсь горло або виймаю з тіла закривавлений ніж...

Боже-милосердний! Підкажи: куди мені прямувати далі? Я не хочу більше кривавих грошей. Взагалі без Неї нічого не хочу. Я ж бачив, що ті очі прагнули сяяти в мені. Але вона вирішила піти. Маленька синьоока бандитка, хоч і безвинно та все-таки знищила свого ката, навзаєм за її спотворений світ.

Перше, що спало на думку – це кинутися до води та плисти доки в очах не смеркне. А потім згадав, як вона чаклувала над моїм пораненням і не зміг скривдити старань своєї мрії. Обережно поклав листок до конверта й пішов спати.

Тільки ясно, що не спав. Зібрав свої нечисельні пожитки, сховав листа Лізи до кейсу (у кишеню з липучкою, щоб не пом’явся). Досить того, що моє життя схоже на зморщену ганчірку. То нехай навіть її відмова зберігається у пристойному вигляді. А рано-вранці вирішив прямувати до Парижа. Там я все-таки буду ближче до Неї.

На квартирі все залишалося без змін. Невидимі волокна, що приклеїв на дверях та вікнах порвалися від моєї руки. Тобто до мене ніхто не заходив. Це не параноя, а звичайна пересторога спеціаліста. Заліз до вентиляції, дістав з пакета телефон і відкрив... Господи, скільки на сьогодні кандидатів померти! Просто неймовірно. Інформацію не видаляв, а закрив. Клієнти ж не відчепляться. Треба відмовити якось вірогідно.

Після душу оцінив роботу мого янгола. Тут вдома я можу дозволити собі допомогу одного надійного лікаря. Той коновал зшиває до купи ще й не таких. І знову серце стислося, як у панянки на виданні. Ранка майже затягнулася та здавалося посміхається мені. Які ж у Неї легенькі руки! Хіба що всі мої клітини підкоряються Їй і тому я однозначно здоровий та готовий до змін у житті.

На всякий випадок промив перекисом та заліпив бік і сів відписувати замовникам. Щось страшне робиться з людьми! Кілька днів мене не було в місті, а тут утворилася ціла черга з майбутніх мертвяків...

Мої відмовки були стандартно прості: їду на відпочинок, що означало: проколовся й переховуюсь. Підхопив грип, тобто поранений. Або просто: маю незакінчену роботу і т.д. Здається всіх задовольнив. Піду внизу поїм.

Правда тут, на Фобур, немає таких смаколиків як на бульварі Барбес. Там на м’ясі працював справжній майстер, а це так – зграйка кашоварів. Тільки подали їжу, знову пригадав, як Вона  сидить навпроти й заграє тим своїм небесним поглядом. Так, моя маленька розбійнице, «катувати» свого кривдника у тебе дуже талановито виходить. І я геть не знаю, що з цим робить?

РОЗДІЛ 17

ЛІЗА

Кажуть, що розсудливості набираєшся з досвідом, а досвід приходить після зроблених помилок. Своїх помилок я не рахувала та їх точно було багато. Спочатку дитячі й незначні, а потім все жахливіші й невиправні. Наприклад, бажання особисто знищити вбивцю матері. А далі зваблення нещасного самотнього воїна і як наслідок - його моторошна смерть, що назавжди затаврувала моє сумління.

Інколи я запитую себе: Лізо, а воно в тебе є взагалі? Сумління нормальної людини, що живе за простими законами буття. Ні, мені завжди треба вилізти вище за всіх, бо я така ж гарна та яскрава як була, відома на весь Париж своїм ексцентризмом, моя мама...

І в опікунах у мене відомий французький адвокат, що професійно виправдовує законність будь-яких дій підопічної, наче я дійсно несповна розуму. Ну, як же? Нещасна сирітка, котрій нікуди голівку схилити заслуговує на щире милосердя!

Ось я й наробила дурниць та почала думати лише тоді, коли вперше по-справжньому закохалася в Його яскравий орлиний погляд. А потім знову вщент розбила всі добрі наміри. Вдавала, що найрозумніша й написала Йому кілька слів, махнула хвостом та зникла у спадковому маєтку. І тепер сиджу сама-самісінька та геть не розумію: навіщо животію на землі?

– Кицю, де ти? – чую лагідний голос мсьє Шантоні й тяжко зітхаю:

– Тут я, дядечку. Де мені ще бути?

Мій опікун дуже щасливий, що я вже декілька днів як повернулася з Монако та ще не утнула нічого дикого. З часів опіки наді мною він суттєво постарів. Та не зважаючи на роки, виконує не лише обов’язок, а й з усього серця бажає допомогти мені пристойно жити без матері.

– Дивися, що я тобі приніс! – подає мені Шантоні два глянцевих запрошення на якийсь бал чи інше збіговисько паризьких негідників та нероб. Саме так я називаю вершки нашого суспільства, адже на них працює купа людей, а ці зайняті лише розвагами або думками, як насолити конкуренту?

– Навіщо це мені? Мсьє Робер, Ви від мене здихатися хочете? То так і скажіть. Тільки якщо там не буде принців, я піти й не подумаю, – намагаюся сумно пожартувати, а він сприймає мої слова буквально та з надією в голосі промовляє: