Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Раптом у двері постукали. Я пішов відчинити й побачив ЇЇ. Ліза стояла переді мною божественно красива: пухнасте волосся спадало на засмаглі плечі, а магічні очі змушували тремтіти. Довгий сарафан просвічувався наскрізь і я милувався тим багатством, що було під ним.

– Неймовірно... – тільки й вилізло з мене.

– Тобто мені піти? – адекватно реагує вона на те, що я бовкнув.

– Ні! Заходь, будь ласка. Я просто остовпів, бо не очікував такої приємності, – зніяковіло зізнаюся в тому, що відчуваю й здається банально червонію. Вже й не пам’ятаю, щоб перед кимось червонів! А з нею контролювати себе не можу.

– Дивись, я принесла тобі ліки. Швейцарський йод. На дотик він лагідний і не пече, але лікує добре. Я завжди ношуся з ним. Знаєш, я ж умію знайти пригоду на свою голову, а він подряпини заживляє вмить. Давай я сама змащу, тобі зверху незручно буде, – Ліза поводиться цілком природно та збирається доглянути мене. А я стовбичу посеред номера, мов колода й почуваюся так, ніби забув французьку.

Розумниця бачить мій ступор і знову посміхається:

– Та не бійся! Кажу ж: це не боляче. Треба з раною попрацювати. Погано, якщо кровить. Та й очі у тебе сяють нездоровим блиском. Хто це тебе так хвацько зачепив?

– Було діло. Вибач, Лізо, я зосередитися не можу і взагалі не вірю в те, що відбувається. А очі? Так вони на тебе дивляться й сяють. З цим ніякі ліки впоратися не зможуть... – чесно зізнаюся їй та наче залицяюсь.

– Лягай, кажу тобі! – легенько штовхає вона мене на ліжко й сама підіймає свіжу сорочку. Потім обережно знімає наліпку й шукає: чим промокнути рожевий потік. Я хапаю зі столика коробку гігієнічних хустинок і подаю їй.

Красуня мовчки киває й починає обережно прикладати м'які листочки один за іншим, аж доки органічна рідина дещо не вичерпалася. Потім змащує рану зі зручного флакончика й роздивляється так уважно, наче то не поріз на тілі її ворога, а картина якогось відомого художника. Далі дбайливо цікавиться: – У тебе ще є такі наліпки?

– Так у кейсі. Під кришкою, в гаманці.

Моя рятівниця-вбивця миттєво знаходить необхідну річ, ще трішки змащує рану і та дійсно підкорюється її знахарству. Тепер янгол рівненько заліплює мій бік, чуйно дивиться в очі й каже:

– Ну як, живий? А ти боявся! Ось тепер - бувай здоровий.

– Стій! Куди ти? Так не можна. Я дякую тобі за милосердя до мого тіла, але ж і я також хочу почути хоч кілька магічних слів. Невже так і підеш?

Тоді вона зупиняється на виході з номера і впевнено відповідає:

– У нас нічого не вийде. Хіба ти не розумієш? Я навіть другом твоїм бути не можу. Ти мою матір убив...

– Лізо! – стогну так голосно, наче вона не лікувала мене тільки що, а посипала бік сіллю.

– Навіть не сподівайся. Я все знаю, що ти хочеш сказати. Можливо навіть відчуваю те саме до тебе, але ти правильно кажеш: так не можна! Ми з тобою назавжди кревні вороги.

– Що ти зараз сказала? – підіймаюсь я на ноги та забуваю про поріз і лише чую в голові її зізнання.

– Про ворожість? – сліпучі вогники синіх очей потрапляють до моїх.

– Ні, інше. Про почуття. Це правда? Тоді чому: не можна? – розгублено шукаю допомоги в ній самій.

Тонесенька тканина її сарафана не може приховати збудженого биття серця Лізи. Вона великодушно повертається назад від дверей і пильно вивчає мій приголомшений погляд. Далі мовчки підіймається на носочки, та як тоді у провулку до щоки, тепер ніжно торкається гіпнотичними рожевими пелюстками до моїх губ.

Будь-яким іншим разом я просто загріб дівчину своїми кліщами та проник до рота як захотів, а потім бездумно зірвав би черговий стиглий плід. Та зараз я не роблю нічого. Навіть не відповідаю їй. Мабуть, точно у тому науковому зразку, що я відібрав у дайвера, було щось заборонене чи хімічне? Бо таким нерішучим я почувався хіба що років до тринадцяти.

– Ти ж розумний і на диво толерантний. Може колись... Але точно не зараз! – чую я впевнені слова й безсило дивлюся, як Вона зникає за дверима. А я боюся дихати й обережно торкаюся пальцями своїх губ, наче хочу зберегти той дорогоцінний слід. Заплющую очі та знову уявляю перший дотик неймовірно солодких вуст красуні, що скорила мене своїми чарами.

Сама ж Ліза біжить коридором і тримає в одній руці флакончик з йодом, а іншою долонькою міцно затискає свій ротик. Можливо проклинає свій вчинок або також хоче залишити у собі те, що ми відчули? Виходить її план, щоб я мучився та втрачав розум від неї таки працює? Тільки він тепер геть не страшний, а скоріше казковий.

РОЗДІЛ 16

ЕМІЛЬ

Більше не витримую. Хай буде, що буде! Якщо відмовить – я не ображусь. Але дуже хочу, щоб цієї спекотної ночі ми були разом. Виходить, бік у тебе вже не болить? Але ж Вона зцілила. Хочу, щоб зцілювала до кінця днів... Я її Кохаю! Яке блаженне почуття! Нічого не треба доводити та шукати. Просто існуєш всередині нього, а воно тебе обпалює й живить...

Біля дверей кидаю погляд у дзеркало, щоб оцінити свій вигляд. І що я там не бачив – бовдур  бовдуром? Та все-таки докладно причісую «їжачок» волосся й розгладжую зморшки на сорочці. Трішки зачепив поріз, але болю не відчув. Виходить кохані руки дійсно роблять дива!

Підіймаюся до неї на поверх. Ого! А чого це в мене руки так тремтять? Я ж професіонал і зі мною подібного не буває. Та в справжніх почуттях я цілковитий профан. Не пам’ятаю, коли востаннє був по вуха закоханий у красиву дівчину? Ні, та зрадлива не рахується. Вона була швидкоплинна й чужа. А ця – прекрасна й неповторна...

Постукав – тиша. Може вже заснула? Але в це я ні за що не повірю! Ліза відчуває мене на відстані й не спить. Скоріше думає про те, що сьогодні між нами сталося. Знову обережно стукаю, але вона не відповідає. Добре, не буду набридати. Принаймні я спробував.

Проте тупо йти до ліжка не зміг. Спустився на ресепшн і запитав у чергової адміністраторки:

– Найщиріше перепрошую! Підкажіть, будь ласка, Ліза Хейсбі виходила з номера? Може пішла поплавати?