Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

– Геть від мене! – голосить Ліз, а потім бачить кров на моїй сорочці й запитує схвильовано: – Ти поранений?

– Все в порядку. Дрібниці. Прошу тебе, не кричи. Я прийшов за допомогою. Будь ласка, допоможи мені розібратися у собі, бо я сам не зможу, – схиляюся ближче до її неймовірних очей та відчуваю, що з кожною хвилиною все більше закохуюся в це диво.

– Чого ти від мене хочеш? Ти вбив мою маму. А тепер тобі потрібна моя допомога? З того часу як ти це зробив я сама на межі всього живого. І навколо мене гинуть хороші люди. Тому просто йди та шукай відповідей без мене, – чую я слова геть іншої, дорослої особистості.

– Прости... – абсолютно свідомо опускаюся я перед нею на коліна й мені байдуже наразі, що подумають перехожі відпочивальники. Я стою отак перед нею й відчуваю, що мені легше. Навіть від того, що я перепросив всередині розправилося щось зібгане в камінь.

Дивно та Ліза більше не відштовхує мене. З моїм зростом, навіть на колінах, я майже торкаюся головою її плечей, але вона не відходить. Я підіймаю очі нагору й бачу, як потоки гірких сліз стікають по її рум’яних щічках. Та вона не витирає їх. Просто дивиться на мене з неймовірним осудом і болем. Ні, не з ненавистю, а саме так, як я кажу. Від мого змученого погляду вона заплющує мокрі очі й шепоче:

– Не хочу бачити... Ти ж наче ходячий біль. Згинь, будь ласка, поки я ще стояти можу.

– Я піду, але ти не падай. Ходімо, я проведу тебе в тінь. Ми поговоримо і я зникну, обіцяю тобі. Ти не повіриш, але й таким як я буває боляче. Особливо, коли бачимо муки невинних людей. Можна я встану? – тихо прошу її.

– Та роби що хочеш, – вдягає вона свою довгу футболку і ховає від мене фантастичне тіло. Але наразі мені не до інтимних сцен. Я дійсно хочу повідати їй про своє розкаяння, якщо воно хоч трішки допоможе порозумінню між нами.

Ми сідаємо під екзотичним зонтом і офіціант приносить нам два холодних соки. Я поглинаю бідолаху поглядом, повним спокути й розумію, що скучив за кожним її подихом. А Ліза притримується за лоба долонькою й, заплющивши очі, ковтає прохолодний напій.

– Що ти від мене хотів почути? Що пробачила тобі маму? НІ! Тоді навіщо приперся? Дядечко Робер мені все розповів. Я знаю, що мама займалася дечим недобрим. Але хто дозволив тобі засуджувати людей на смерть? Ти що Бог чи кат?

– Я - друге. І якщо вже тобі розповіли про... Значить ти знаєш, чим я заробляю на хліб. Тільки я ніколи не зазіхаю на життя невинних. Ось на, подивись. Я приніс тобі деякі факти з життя тих, кого знищив. Серед них немає звичайних людей, одні потвори. Прошу тебе, наберися сміливості й дивись.

Я знімаю пароль з телефона і кладу перед нею на стіл. Ліза гортає пальчиком сторінки й гарненьке личко стає все похмурішим. А коли закриває останню сторінку, підсовує до мене гаджет і каже:

– Тобто ти підготував для мене сесію-звіт про знищення негідників. А де ті, хто постраждав невинно?

– Ти. І можливо ті, хто любив ось цих. Та свідків моїх слів немає. Хіба що Бог, звісно якщо він бачить нас недосконалих. Але я прийшов сказати, як щиро шкодую про те, що зробив з твоїм життям. І як відокремити хороше від поганого я не знаю, – промовляю й відчуваю, що знову стає легше на душі.

Ліза підіймає на мене свій проникливий погляд і примружує очі:

– А знаєш, я така сама як ти. Через мене загинув дуже хороший чоловік. Він казав, що грішний, але я вважаю, що він посланець Божий. Сам помер, а мене захистив... Такої доброї душі я більше ніде не зустрічала. Навіть мама... Вона була сувора та робила свої справи. А Він...

Згадавши про Анвара, Ліза починає знову захлинатися риданнями й здригається так, що я просто не можу сидіти осторонь. Я пересідаю на її широке крісло і тоді вперше у житті пригортаю до себе. Яке блаженне відчуття! Наче все, чого мені не вистачало в одну мить наповнило душу й схоже на магічні ліки.

Та й вона більше не відштовхує мене. Як маленька пташка ховається на моїх грудях і продовжує ридати. Ніби з неї виходить той біль, що накопичився ще з ночі, коли я залишив її без матері. Бармен якийсь час стурбовано поглядає в наш бік та я киваю мовчазне вибачення й підказку, що з нами все в порядку. Тоді він продовжує старанне протирання келихів за стійкою.

А я обережно тримаю її в обіймах і одночасно відчуваю пекучу муку й неймовірну насолоду. Наші взаємні страждання проникають наскрізь та змішуються до купи лікувальним бальзамом. Як таке пояснити? Вбивця гидкої жінки тримає у своїх руках її знедолену доньку й намагається зцілити обох відразу?

– Лізо, не плач. Ну хочеш, я тобі поклянуся, що буду працювати на будівництві або ходитиму десь морями? Бо я не знаю, як іще спокутувати вину. Йти в монахи я не готовий та й не можу спотворювати своєю присутністю світ божих людей, – говорю абсолютно щиро, а вона раптом посміхається.

– Хотіла б я побачити тебе в рясі, – відхиляється від мене й сумно додає: – Треба вбрання поміняти, бо внизу кров, а тут я все своїми сльозами заляпала.

Я чую ці геть невеселі спостереження, а всередині наче розтікається мед.

– Слушна думка. Тоді я піду, а ти поплавай. Бо я ж тобі навіть це зробити завадив.

– Розхотілося. Мені теж треба в номер, щоб привести себе до ладу. Бо наразі складається враження, наче ти мене бив, – повертається Ліза до свого нормального стану.

– О, ні. Такого я ніколи зробити не зможу. Дякую, що вислухала й допомогла мені зняти з серця страшний тягар, навіть якщо й не простила. Знаєш, коли ці оченята плачуть - погано, але коли посміхаються - навіть сонце яскравіше горить, – це вже з мене полізло щось непередбачуване, а Ліза уважним поглядом завмерла в моїх очах та підсумувала по-своєму:

– Чула, що про таких кажуть: битий небитого везе. Якось так.

РОЗДІЛ 15

НЕ ЗАРАЗ

Йду до номера, не відчуваючи ніг. Ні, не від болю, а від щастя! Ми поговорили й Вона не прогнала мене і навіть не вбила... Та годі тобі! Невже не бачиш, що дівчинка так само як ти, таємно закохана. Тільки зізнатися не готова. Я ж її смертельний ворог і все таке. Але ми притягуємося просто неймовірно!

А коли доторкнувся, навіть не знав як пояснити те, що робилося зі мною. І це не просто хвилювання чи радість, що живий. Навіть не збудження чи жага до сексу. Зовсім інше! Щось нове й надприродне. Так, наче я тримав у своїх долонях тендітне, вразливе, життєво необхідне й виняткове Боже створіння. Ось як моя підсвідомість сприймає її – донедавна вороже налаштовану проти мене Елізу Хейсбі. Дівчину, якій я зруйнував нормальний перебіг життя на землі, а потім прикипів до її синіх очей всією своєю безрідною душею.

От холера! Шкіра розлізлася й рана кровить. Не завадило б накласти пару медичних дужок. Або хоч якесь кровоспинне знайти. Понишпорив у номері, але там тільки спиртне у мінібарі та й те ледве дотягує до градусів тридцяти. А мені потрібен спирт або ще краще перекис водню. Можна застосувати старий дідівський метод і просто припалити, але я чомусь до цього не готовий.

І до лікаря не піти. Будь-який Гіппократ здогадається, що то професійний поріз та почне підозрювати в мені темну конячку або взагалі доповість куди треба й почнуться небажані запитання. Я прийняв ще один антибіотик та знову заліпив рану, сподіваючись на розумне ставлення організму до ситуації, що склалася.

Далі знову почав марити Нею. Господи, як же я хочу ще доторкнутися. Хоча б єдиний разочок, а потім нехай гнівається. У неї це так чарівно виходить. Наче з широко відкритих оченят сиплються блакитні діаманти. Я вже мрію, як колись подарую Лізі кольє з діамантів, щоб їх яскраві іскри доповнювали зірки очей маленької відьми... Ну, от. А кажеш, що не збуджений і розумний. Та де вже тут прикидатися, якщо геть здурів!