Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Я дуже хотів якось допомогти Лізі, адже вважав себе тепер двічі винним. Не треба пояснювати, що такий гнучкий і багатогранний суб’єкт, як я, може роздобути інфу про людину навіть без її згоди та участі.

Тому десь пошукав, щось заплатив, але навіщо? Й так зрозуміло, що тоді вона шукала саме мене. Та я був зайнятий. А безмозкі злодюги з підворіття – вільні. Скоріше за все, вони намагалися пограбувати чи зґвалтувати випадкову дівчину? Наразі несуттєво.

Тільки виявилося, що її супроводжував один дід. Він тренував Лізу для самозахисту, хоча вона вважала, що готується вбити мене. Власне, чому дід? Алжирцю на момент смерті йшов лише сорок дев’ятий рік. Та не дивлячись на різницю в тридцять літ, він встиг завоювати гарячу прихильність синьоокої чаклунки. Це я також успішно нарив, звісно без подробиць.

Після трагічної пригоди на бульварі, як і після смерті матері, бідолашна юна Хейсбі потрапила до лікарні. Але тепер з нервовим зривом. Я надіслав їй до клініки квіти, навіть сам хотів прийти. Та з мого боку такий вчинок був би непрофесійним, навіть аморальним. По-перше, я не можу безпідставно світити обличчям. А по-друге, вона люто ненавидить мене, то навіщо ж добивати стражденну?

Я вирішив почекати, доки Ліза вийде з клініки й тоді зустрітися з нею. Можливо навіть поставити всі точки над «і» аби маленьке стерво більше не мучилося й не плекало надій на вбивство, а займалося чимось корисним. В моїй прихованій картотеці залишалися неспростовні докази підлих злочинів Каміли Хейсбі і я міг би довести сирітці, що все зробив правильно. Не заради власної безпеки, а для спокою її роз’ятреної душі.

Та після кризового центру Ліза безслідно зникла. Навіть всі мої зв’язки не допомогли рознюхати її місцеперебування. І це вже давало підстави погано спати вночі. Я не міг повірити, що якесь дівчисько, навіть завдяки допомозі відомого адвоката та грошей, може сховатися від мене! Це кидало на мою професійну гідність просто гігантську тінь і тому я продовжував шукати її скрізь.

Безумовно, паралельно з пошуками, я не припиняв роботи з викорінювання зла на землі. Ото загнув! Теж мені Геракл... Та чергове завдання дійсно було складним. Приватна компанія, що займалася розробкою невідомо чого, втратила цінний матеріал. Вірніше якийсь талановитий спритник вкрав у них те щось... Відчуваєте, яка дурня! Найди те, не знаю що!

Я спробував відмовитися, але вперше за мою майже десятилітню практику посередник пригрозив, що фірма передасть мої дані правоохоронним органам. На це я лише посміхнувся й відповів, що спробую допомогти. Та за некоректність спілкування вимагаю подвійного авансу. Вони погодились і надали кошти та деякі туманні свідчення про річ, котру я повинен відібрати у суперзлодія й повернути їм. І звісно відрубати «непотрібний хвіст». Виходить, ділки втратили дійсно щось дуже цінне. Що ж, подивимось!

Отож наразі мій шлях лежав до іспанського містечка Палафружель. Це мальовничий куточок каталонського узбережжя, на північ від Барселони. І природно, я був геть не проти попрацювати на курорті, де в жовтні температура води ще сягає + 20-25° C.

Чому я згадав про воду? Та тому, що мені належить виконати завдання якраз у воді. Для цього я доречно відвідав дайвінг-центр та згадав свої колишні юнацькі здібності, з досвідченим тренером.

Скоро вже був на місці. Палафружель - типове рибальське селище, з білими будинками й бухтами кришталево чистої води. Це я відзначив, для себе як плюс. Терпіти не можу бовтатися у тьмяній багнюці! Але те, що будь-який новачок викликав тут жваву цікавість, йшло як мінус. Тому я винайняв кімнату в готелі неподалік.

Взяв на прокат обладнання для підводної мандрівки та й попхався до вказаної бухти. Наразі мені була відома повна характеристика особи та приблизний час, коли ціль прийде забирати товар. Я вдягнув костюм дайвера, трішки обстежив прибережну зону під водою і взявся чекати.

Ось моя «робота» з’явилася в полі зору. Природно, що плавець дійшов до води у нормальному вбранні туриста. А потім, як чарівник, виволік з кущів свій костюм для пірнання. Він вдягнув усе з такою професійною швидкістю, що я зрозумів: мороки мені буде багато. Тішило лише те, що статурою й вагою він поступався конкретно.

Не гаючи часу, об'єкт шубовснув у воду. Я почекав хвильку й занурився вслід за ним. Плив обережно, на безпечній відстані аж доки не побачив, як він копирсається біля валуна й дістає з кишені водонепроникний мішечок. Кладе туди невеликий прямокутний предмет та намагається закрити застібку.

Саме в момент його концентрації уваги на пакуванні, я стандартним рухом роблю захват ззаду й починаю сильно здавлювати його шию добре натренованою мускулатурою. Він спочатку безладно смикається, але потім опускає ліву руку вниз та робить блискавичний рух у воді й зачіпає мої ребра гострим лезом.

Я не шульга й тому подібний жест чомусь пропустив. Моя кров миттєво починає цебеніти й прикрашає воду червоним. Але то дрібниці! Я продовжую тримати лещатами рук його за шию й відчуваю, як клієнт слабшає з кожною миттю.

Тепер до моєї голови приходить простий та надійний план. Навіщо мені залишати кривавий слід? Цілком ймовірно, що дайвер заплутався амуніцією серед коріння, яке присутнє тут у великій кількості. Він просто не встиг вибратися на поверхню, бо йому не вистачило повітря.

Вирішено! Я знімаю з його обличчя маску й залишаю плавати поруч, а ноги жертви заплутую різнобарвним пагінням, що красиво танцює у воді. Тепер будь-яка експертиза прийме це за нещасний випадок під водою, а я спокійно поверну обладнання господарю.

Виринаю трохи далі, набираю повні груди повітря та вилажу на берег. Дістаю з-під купи туристичного сміття свій кольоровий пакет, кладу туди цінну річ та заклеюю поріз стерильним пластирем, що завжди зі мною. Накидаю сухий одяг, ось і все.

Чорт! Підводні обладунки важкі, але я їх здаю на базу. Потому прямую в бік готелю. Здається все добре і за мною немає жодного стеження. В прохолодному номері обробляю своє поранення, приймаю антибіотик та відключаюся аби відпочити.

Але поспати я не встиг, мене розбудила вібрація телефона. Я підвівся, інстинктивно доторкнувся до лоба та здається температура тіла в нормі. Після таких карколомних водних процедур хотілося б полежати довше, але мені надійшло повідомлення.

Це був давній знайомий хакер. Геній пошуку в мережі перебував зі мною десь в однаковому статусі невидимки. Ми поняття не мали як насправді виглядаємо, але він частенько виручав мене інформацією.

Так от телефонний джин запевняв, що кредитки Елізи Хейсбі засвітилися в Монако. Господи, я ж зовсім поруч! Достатньо звернутися до будь-якого яхтового брокера і через кількасот морських миль вийти на березі прекрасного курорту. Звісно можна пхатися шість-сім годин за кермом авто узбережжям, але я був зморений виконанням завдання та ще й поріз на боці давав про себе знати.

Отже, завдання я виконав. Знахідку поклав у вказаний бокс, та й «непотрібний слід» поки не сплив, адже тоді тут би навколо шмигали копи. Не пройшло й доби, як на мої розрізнені рахунки надійшли всі обумовлені кошти. Виходить, що замовник роботою повністю задоволений і я можу мчати на зустріч з Лізою.

Як же багато нам з нею треба всього з’ясувати! Та знаючи її, це буде набагато важче, ніж нещодавнє виконання роботи. Але зупинити мене на шляху до князівства Монако тепер ніхто не зможе!

РОЗДІЛ 14

ЗУСТРІЧ

Ліза дійсно відпочивала під своїм справжнім ім’ям на території готелю «Меридіан» і ні від кого не ховалася. Просто я її тут не шукав, але місце знаю добре. Це чудові приватні пляжі, з малесенькою відбірною галькою. Панорамні вікна в номерах, смачна кухня та екзотичні куточки для душевного відпочинку. Саме сюди запхав свою підопічну підлікувати нерви дбайливий адвокат Робер Шантоні.

А я, після важкого дайвінгу, невідкладно бажав зустрітися з дівчиною, щоб розібратися не лише в ситуації, а й у власних почуттях. Чомусь здогадуюся про посмішки? А от мені геть не смішно! Здоровий дядько, тридцяти трьох років, що час від часу відбирає у людей життя – взяв і закохався у доньку жертви...

Та дозволю собі невеличке пояснення: ніякі вони не люди. Ті, котрих я вбиваю – справжні тварюки. Вони ведуть злочинне існування й навіть не задумуються, що цинізмом і жадібністю калічать своїх близьких. Можливо й не всі. Ось наприклад цей суперзлодій, що напередодні потрапив до моїх рук під водою. Навіщо він крав якісь таємниці? Я взагалі не впевнений, що ту річ треба було повертати власникам. Може воно заразне або вибухонебезпечне? Та я поки живий і маю побачити ЇЇ. Дівчинку, що пережила трагедію через свою гидку матір та через мене.

Ось вона – чарівна красуня. Стрункою ходою Ліза йде до води, у відвертому купальнику, тримаючи на плечі складену футболку. Її горда хода й досі нагадує мені кляту Камілу, та я проганяю недобрі думки й просто перетинаю їй дорогу...

– Привіт, Фібі! Яка приємна зустріч, – ласкаво посміхаюся їй, а Ліза сіпається від мене, як від справжнього привида й голосно кричить. Крім того, вона інстинктивно б’є мене обома руками в живіт та спричиняє сильний біль в районі порізу. Звісно я на це заслуговую!

Людей на пляжі ще небагато, але привертати увагу до нашого спілкування мені не хотілося. Та цього разу я не посмів залізти до неї в номер. Адже така зневага була б повторенням того випадку, коли я вже забирався в її дім, щоб вбити матір. Та що це зі мною? Чому я не пригадую, дивлячись на Неї, щось хороше?