Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Проживав виродок у середмісті, в невеличкій квартирі, серед щільної забудови. На жаль там ніде не було приміщень під реставрацію чи будівництво й мені сподобався один вдалий кут для снайперської гвинтівки. Я начепив незначний грим: вуса, кепочку та лінзи й пішов винайняти квартиру.

Огрядна літня леді з радістю вручила мені ключі та попрохала поводитися тихо. Я зізнався їй, що одружений, але до Парижа пробуває моя перша любов і нам необхідно провести час разом. Вона посміхалася й дивилася на мене не підозріло, а скоріше заздрила моїй дівчині.

Я ж іще кілька днів поводив кровожеру містом та написав замовнику, що до виконання роботи повністю готовий. Мені дали зелене світло.

І чому мої цілі ніколи не здогадуються, що їх вже майже не існує на грішній землі? Ось і цей серійник весело прогуляв свій останній день: побував на художній виставці та купив собі якісь книжки... Воно, тварюка, ще й читати любить!

Далі все було як завжди: тихий вечір, музика з деяких вікон. Хтось дивився телевізор. А я приніс улюблений кейс, склав до купи невідмовну зброю, накрутив глушник і виконав роботу бездоганно й чисто. Так само дбайливо запакував інструмент, протер деякі поверхні та зник, залишивши консьєржці ключі й маленький тортик на підвіконні. А коли спитають це виглядатиме так, наче моя дівчина не прийшла.

Я дуже поспішав тепер. Адже кілька днів, наповнені відповідальною роботою, промайнули повз бульвар Барбес. А там мене вірогідно вже шукала Ліза. Ви спитаєте: чому ми й досі не обмінялися контактами? Але ж це очевидно. З відомих причин ні вона, ні я не бажали підтвердження особи. Тому поки грали без надійної ідентифікації. І я сподівався на чергову романтичну зустріч.

Та коли побував у вже відомому кафе, почув непередбачувану історію. Я запитав у бармена: чи випадково не шукала мене тут та красива синьоока леді? І тоді він розповів жахіття, що не вкладалося навіть у моїй голові.

Третього дня, ввечері, на протилежному розі вулиці розгорілася драматична сцена, де спочатку на бійку ніхто уваги не звернув. Але коли почалася стрілянина, власник кафе традиційно опустив жалюзі. Потім почулися звуки поліційних сирен і швидкої. А як працівники кафе пересиділи черговий «теракт» всередині й вийшли дізнатися новини, то вони були наступні.

Молода приваблива дівчина без діла прогулювалася темною вуличкою й тоді до неї причепилися двоє. Зав’язалася бійка. Далі прозвучала серія пострілів, в результаті яких обох нападників було вбито, а смертельно поранений сивий чоловік, східної зовнішності, помер у кареті швидкої. Дівчина дуже голосила у пітьмі, а потім все стихло...

... Я геть не розумів, про якого літнього чоловіка йшла мова і чому він захищав її? Але те, що я виконуючи свою роботу, пропустив зустріч з Лізою та не допоміг їй – було ясніше за білий день.

РОЗДІЛ 12

ЛІЗА

Перед очима знову висока порожня стеля. Стіни інколи рухаються, разом з людьми. Тільки голосів я не чую. Ніяких взагалі. З тієї миті, як Він востаннє сказав: «Кохаю. Живи...» я більше нічого не відчуваю.

Та навряд чи я виконаю наказ Анвара. Навіщо мені таке життя, де душа спочатку помирає разом з дорогими людьми, а потім намагається відновитися? Я шукаю нові сили жити далі, але найкраще знову гине і я також помираю...

Довкола бігають якісь невиразні істоти. Я не розпізнаю облич. Мене кудись везли, переносили, щось кололи. Та байдуже. Якби ж скоріше смеркло все назавжди! А ще я шкодую, що Анвар не навчив мене жодної молитви. Нашої чи їхньої, хоча б якоїсь. Він казав, що від спілкування з Богом стає легше. А потім відкрив для мене світ, де цінують звичайні прості речі, саме вони найдорожчі у житті. Тільки я не слухалася й не кохала. Вважала, що світ крутиться навколо мене. А Він весь час повторював, що заради мене готовий померти... І помер!

Він закрив мене собою і вбив тих безмозких виродків, що вилізли з темряви. А чого я ходила туди? Цього не пам’ятаю. Може випадково завезло таксі? Район мені незнайомий і чужий. Що ми зі вчителем взагалі там робили? Навіщо я запитую? Мені ж ніхто не відповість. Всі ті примари зайняті чимось своїм. А я тут сама-самісінька.

Раніше була з Ним. А тепер лише бачу: як гаснуть його чарівні очі, а ще я вся в крові. Тримаю Його тіло на колінах, а він тихенько хрипить і захлинається кров’ю. Далі взагалі нічого...

– Навіщо Ви її закріпили? – стирає хустинкою сльози опікун та сумно зітхає, дивлячись на мене крізь скляну стіну.

– Даруйте, мсьє Шантоні, але це для блага пацієнтки. По-перше, мадмуазель втратила координацію рухів. Можливо то наслідки попередньої травми. А ще після обстеження ми зрозуміли, що вона майже нічого не бачить. Це друга проблема і вона також пов’язана з роботою мозку. Ми під’єднали необхідну апарату й усі функції організму працюють нормально. Дискомфорту вона ніде не відчуває. Якщо Ви про це. Повинен зазначити, що такі часті фізичні й моральні травми дуже небезпечні для молодого організму. Дякую, що привезли попередній епікриз. Я ще уважно почитаю, але лікувати треба тепер те, що вже маємо... – шанобливо роз'яснює опікуну провідний спеціаліст кризового центру, куди мене привезли.

– Господи! Врятуй і збережи її. Така гарна була дитина, розумна й чарівна! А потім родину ніби прокляли. Спочатку матері не стало й вона занедужала. А тепер оцей страшний випадок. Я досі не втямлю: навіщо вона подалася до того жахливого кварталу? У Лізи ніколи в житті не було там знайомих... Добре, піду собі! Коли що - телефонуйте мені негайно, – киває професору мсьє Шантоні й прямує з відділення на свіже повітря.

– Алло! Так, Фонте, шукав. Дякую, що відгукнувся. Мені дуже потрібна твоя мудра голова, бо сам я нічогісінько не розберу. Не тобі казати, що мої справи більше про податки та накопичення, а ти - суперзірка дедукції, на всі часи. Добре, приїзди. Чекатиму з нетерпінням.

А це вже дядечко Робер спілкувався з колишнім комісаром поліції. Вони давні друзі. І хоч той на пенсії та його гострий розум не старішає й кажуть, що він може розкрутити будь-яку справу. А ще мсьє де Фонте має незліченні зв’язки, як серед кримінального світу, так і в правоохоронній системі.

Саме тому мій опікун і покликав його. Для початку він хотів дізнатися, що то за невідомий, котрого від мене не могли відірвати двоє міцних санітарів? І хоч я була мокра від Його крові та все одно не випускала мертвого тіла Анвара зі своїх рук, аж доки мені не вкололи ліки. Тільки тоді різні служби почали виконувати необхідні в такій ситуації процедури.

Скоро два мудрих старці накопали, що я не ходила ні до яких подруг чи на фітнес, а вже кілька місяців зустрічалась з самотнім відставним легіонером, якого звали Анвар Мазіб. Та й Даніель відверто зізнався, що познайомив нас у парку розваг навесні.

Тільки тепер бідолашний мсьє Шантоні почав складати до купи пазли всього, що відбувалося. Всі оті дурниці зі східним одягом та вигадані ночівлі у подруг не викликали у нього жодної підозри. Адвокат щиро любив мене й жалів, а тому довіряв та думав, що я ще маленька. А я завжди викладала події так відверто, що освічений інтелігентний чоловік і подумати не міг про подвійне життя сирітки.

Далі вилізло наше з Анваром інтимне листування. У моєму телефоні були такі рядки, про які одногрупник Вінсент і не здогадувався. Адже мій гарячий східний коханець цитував не лише Коран, а й Шекспіра з Байроном та додавав від себе таких гострих ноток, що не усвідомити наш бурхливий зв’язок було нереально.

Багато чого адвокат з комісаром поки взагалі не доганяти: для кого я все це готувала? Де той нещасний, котрого я ненавиділа настільки, що створила цілий паралельний світ? Підпорядкувала собі тямущого охоронця, який виконував забаганки та супроводжував у злочинні квартали?

Чи випадково бульвар Барбес став для наших походеньок з тілоохоронцем фатальним? І що мене пов’язувало з місцем збройного нападу? Та у вбитих тепер не спитаєш, а я лежала прикована до лікарняного приладдя й знову нагадувала безмозкий шматок м’ясо. А ще робочих камер у тих місцях катма. В кримінальних районах ліхтарі частіше розбиті, ніж сяють. Де вже шукати відеозаписи!

Звідки ж сивочолим шпигунам знаття, що я й сама не здогадувалась, як Анвар поїхав тоді за мною? Ні, не через ревнощі! Думаю, після нашої божевільної ночі напередодні, Він просто не міг ризикувати. Адже всім своїм єством прикипів до розбещеного дівчиська й кохав, як нікого у житті. Тому свідомо боявся та оберігав. Ніби відчував: ще трохи і я вляпаюся в якесь нещастя.

Не знаю, було то вперше чи може й раніше він перебував десь поруч та бачив мої зустрічі з невідомим громилом у кафе на бульварі? Мені нічого не говорив. Але цього разу дійсно врятував, тільки востаннє. Залишається загадкою й те, чому до нестями щасливий чоловік весь час торочив про смерть? Так, наче прогнозував свій неминучий кінець...

Через кілька днів до моєї палати хтось надіслав величезний букет квітів. Я погано бачу все, що мене оточує. Плутаю речі та людей. Вони розпливаються, як у воді, хоч аромати я відчуваю добре. Так от, коли принесли букет, я почала плакати. Їх пахощі нагадували мені день, коли вперше у житті я кохалася з чоловіком у духмяному сіні. Не знаю, де там була схожість з квітами та накривало мене до істерики. Лікарі зрозуміли й квіти прибрати. Але сльози залишили мені.

РОЗДІЛ 13

ЕМІЛЬ