Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

Ми вибралися з того, що дракайна називала заповідником, і опинилися на путівці вздовж якого розкинулися лани вкриті різноманітною рослинністю з традиційним для цього світу рожево-багряно-вишневим забарвленням. Я не став розпитувати Беатрис як всі ці химерні трави, кущі та хащі називаються і яке у них призначення, припустивши що це мабуть їхня подоба нашої пшениці, гречки та ріпи. Зрештою дракайні було не до мене, адже Алонсо, котрий сидів поряд, буквально засипав її зливою запитань щодо того як влаштований паровий механізм, що рухав вперед нашу карету. Відповіді у рептилії були поверхові і нечіткі, чи то вона намагалася зберегти конструкцію екіпажу в секреті, чи може бідолашна й сама не знала як там у нього всередині все облаштувано. Останнє припущення напевне було найвірнішим, адже навіть кермувала саморушним апаратом не дракайна, а та рептилія, що ми вперше побачили в кімнаті зв’язку.

Мені залишалося мовчки спостерігати за химерними краєвидами, що пропливали у вікнах нашої карети. Незабаром я зауважив, що на цьому тракті ми вже не одні. Ось повз нас промчав невеличкий екіпаж, що нагадував земну бричку, спереду якої стирчав маленький котел з коротким димарем, звідки валував темно-рудий дим та раз-у-раз сипалися іскри. А он ми обігнали здоровезний омнібус, що важко похитувався на дорозі і позаду якого здіймалася ціла хмара пари та пилу. На даху в цього колісного велета я встиг помітити не тільки цілий склад об’ємних клунків, мішків та кошиків, але і кількох відчайдушних пасажирів, котрих не лякала загроза беркицнутися з висоти на землю й скрутити собі вязи.

Після чергового повороту моєму погляду відкрилася височезна гора, вершина якої здавалося сягала хмар. Дорога  якою ми їхали вела прямо до неї.

– Що це таке? – не стримавши цікавості запитав я у нашої провідниці.

– Місто – коротко відповіла дракайна з гримасою, що як я вже знав була у неї за посмішку. – Саме там зараз знаходиться Ліліана.

Вхід у чужинське поселення виявився просто великим отвором в горі. Ні тобі міцної брами щоб не пропустити всередину ворога, ні сторожових веж з бійницями для бомбард, фальконетів і мушкетів, навіть звичайних охоронців, котрі б перевіряли прибулих я не помітив. І як ці самовпевнені, зарозумілі рептилії збираються захищати своє місто від можливого нападу я й гадки не мав. Нишком зауважив, як Мігель на якусь мить вдоволено всміхнувся, відзначивши слабкість оборонних споруд можливого супротивника. Ручуся він вже подумки прораховував, як можна захопити цю твердиню силами однієї своєї терції аркебузирів.

Всередині місто дракайнів чимось нагадувало гігантський мурашник. Неймовірної складнощі лабіринт де чудернацьким чином перепліталися, перетиналися, з’єднувалися і розходилися в сторони сотні, якщо не тисячі, вузеньких проходів і широчезних тунелів. Під стелею кожного з них висіли магічні світильники, тож хоча ми і знаходилися в підземеллі, однак виднося було наче в сонячний день. І як у справжньому мурашнику тут панувало справжнє стовпотворіння. Такого шаленого гамору, штовханини та безладу я ніколи не бачив за все своє свідоме життя.

Незабаром наш екіпаж потрапив в затор, шлях попереду перегородило з десяток карет, різних розмірів та конструкцій, і ми були змушені зупинитися.

– Це надовго? – невдоволено буркнув я коли чекати на вільний проїзд стало несила.

– Зараз пора коли містяни повертаються з роботи додому, тому вулиці переповнені транспортом, – відповіла Беатрис і важко було не зауважити з яким захопленням горять її очі коли вона дивиться на весь цей гармидер.

– То може пройдемося пішки, якщо це недалеко, – раптом запропонував Алонсо.

– А давайте, – миттєво погодилася дракайна відкриваючи двері карети.

– Наш вигляд не визве непотрібних запитань і зайвих проблем? – уточнив іберієць вилазячи слідом за нею.

– Ні, наше суспільство ставиться толерантно до представників інших рас. Звісно якщо вони не становлять загрози оточуючим.

В правдивості цих слів Беатрис я зміг наочно переконатися пройшовши по місту лишень кілька десятків кроків. Серед перехожих тут все-таки переважали дракайни, однак було і чимало інших створінь. Деякі з них нагадували земні тварини, та зустрічалося чимало й таких, що можуть тільки примаритися в найжахливіших нічних сновидіннях. Мене ж особисто чомусь найбільше вразила істота, котра була дуже схожою на міфічного кентавра, що з бундючним виглядом кудись швидко шмигнула попри нас.