Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

8

– Трясця, і що ж нам тепер робити? – не стримався від розгубленого вигуку я.

– Темпераментна виявилася сеньйора, – підтримав мене Мігель.

Наше спантеличення було нескладно зрозуміти, якщо зважати на останню фразу Ліліани, що ми почули в мушлях.

– Нехай ця дорога сестричка зі своїм возз’єднання поцілує віслюка під хвостом, – злісно прошипіла колишня монашка і її голос з зник в хмарі потріскування.

– Що, відмовила вам? – поцікавилася Беатриса здогадавшись про все що трапилося з кислого виразу наших обличь. – Саме тому я й звернулася до вас по допомогу. Як бачите наша бранка чомусь категорично відмовляється повертатися додому.

– Як бачите, вона не надто рада і нас вислухати? – єхидно зауважив я.

– Що ж нам тепер робити, – задумливо мовив Алонсо. – Невже повертатися назад з пустими руками. А може нам силоміць перевести її через браму, а там вже дві сестрички нехай самі розбираються між собою.

– Це абсолютно неможливо, – заперечливо похитала головою дракайна. – Вона повноправний житель нашого світу і таке насильство по відношенню до неї недопустимо.

– Так який у нас вихід? – іберієць почухав потилицю і я здогадався, що в нього в голові вже визріла якась ідея. – Скільки у нас ще залишилося часу до закриття воріт?

– День, найбільше два, якщо брати за розрахунок ваш час, – відповіла Беатрис і допитливо зиркнула в сторону мого побратима. – Та треба взяти до уваги те, що абатиса з кардиналом так довго чекати не будуть, і вторгнення може розпочатися вже навіть сьогодні.

– А як швидко ми можемо потрапити в те місце де зараз знаходиться Ліліана, і чи взагалі це можливо.

Дракайна деякий час мовчки стояла в задумі, а потім невпевнено відповіла:

– Думаю, що якщо постаратися, то за півдня зможемо потрапити туди і навіть повернутися назад. Я переговорю з деякими зі свої співвітчизників і сподіваюся нам вдасться організувати цю подорож. Тільки не розумію – навіщо це вам?

– Оце діло, – Мігель вдоволено потер руки. – Є невеликий шанс на те що при наочній зустрічі, нам все ж вдасться переконати цю вперту жінку.

– А ти самовпевнений друже, – зауважив я коли Беатрис вийшла з кімнати і ми залишилися наодинці. – Невже так надієшся на своє красномовство.

– Моя самовпевненість та красномовство тут ні до чого, – відповів приятель та змовницьке підморгнув мені. – Але як не крути, та іншого виходу у нас немає. Мусимо спробувати все можливе й неможливе, щоб попередити цю війну. Якщо ж нас спіткає невдача, то хоч побачимо трохи більше цього світу. Все таки додаткова розвідувальна інформація нашій армії не завадить, якщо дійде до відритої сутички.

Ось він Алонсо, у всій своїй красі. Навіть в таку складну хвилину не забуває, що ми перш за все військові і маємо дивитися на світ саме під таким кутом зору. Щоб не було та не варто втрачати бойового духу та віри в себе. Якось воно буде, а як буде ми дізнаємося вже незабаром. Поки втішав себе такими підбадьорливими міркуваннями в кімнату повернулася наша дракайна. Як мені здалося вигляд у неї був дещо втомленим, однак чимось дуже задоволеним.

– Я все влаштувала, – з порога радісно прошипіла вона. – Шляхетні лицарі, ви готові до нової мандрівки. Ми можемо вирушити вже хоч зараз.

Ми не стали уточняти що саме вона мала на увазі бо сподівалися незабаром побачити все на власні очі. Лиш згідливо закивали головами і мовчки прослідували за нею. Швидко вийшли з підземелля на поверхню тим самим шляхом як й зайшли. Біля входу на нас вже очікував чудернацький апарат, який мені непросто буде описати. Зовні він нагадував криту карету, схожу на ті якими так полюбляють хизуватися заможні вельможі, тільки був виготовлений не з дерева, а суцільно з одного металу. Чотири масивні колеса з блискучими спицями, просторий темно-коричневий корпус у якому були прорізані великі вікна, і будь-яка відсутність хоч якогось вишуканого оздоблення. Однак найбільше мене вразило те що не було помітно і найменшого натяку на те куди до нього можна було б причепити кінську упряж. Натомість в кормовій частині апарата знаходився чималого розміру котел, під яким радісно потріскував вогонь і який весело чмихав рожевими баранцями пари.

– І ми на цьому поїдемо? – недовірливо поцікавився я обережно обходячи чудернацький екіпаж. – Без коней, чи хоча б волів?

– У нашому світі не водяться тварини які б виконували роль ваших коней чи волів, – пояснила дракайна. – Але це не біда. У нас майстри настільки розумні та вмілі, що придумали ось таку карету, яка рухається за допомогою сили пари. Тому не сумнівайтеся, до місця призначення доберемся швиденько, мов на крилах дракона полетимо. Давайте, залізайте всередину екіпажу.

Ніякого бажання політати на крилах дракона я звісно не мав, та хоч-не-хоч а мусів виконувати розпорядження Беатрис. Захряснулися дверцята карети, котел десь позаду нас голосно пчихнув і ми не гаючись вирушили вперед. Відверто кажучи, а очікував що нас почне немилосердно трясти, як ото зазвичай буває коли їдеш в якомусь дорожньому тарантасі чи поштовому диліжансі, однак мої побоювання не справдилися. Карета рухалася на диво м’яко, легко похитуючись мов той човен посеред моря. Мабуть головна заслуга в цьому була в дорозі, котра з шибки вікна виглядала бездоганно рівною, без найменшого натяку на найменшу вибоїну чи тріщину. От такі хороші вулиці мати хоча б у наших найбільших містах – мимоволі подумалося мені.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍