Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

– Ну ось, ми прийшли, – прошелестіла наша провідниця.

Спершу я не зрозумів про що це вона, бо сподівався побачити щось таке що хоча б віддалено нагадувало якийсь будинок, чи навіть просте шатро. Але ні, дзуськи. Ми зупинилися перед невисоким пагорбом, порослим темно-малиновим мохом. Беатриса щось пронизливо прошипіла на своїй мові, і раптом в його підніжжі з’явився овальний отвір, цілком достатній для того щоб ми могли крізь нього пройти. Кивнувши головою в сторону в сторону входу дракайна промовила:

– Ласкаво прошу в гості. Заходьте і почувайте себе як у дома.

Цікаво, вона так глузує з нас, чи це звичайний жест доброзичливості. Та роздумувати над цим мені було ніколи, бо Беатрис, а за ним і Мігель швидко пірнули в відкритий лаз. Хоч-не-хоч а я був змушений прослідувати за ними і вже наступної миті опинився в вузькому коридорі. Тут вже можна було спокійно скинути маскувального плаща, проте повітря в підземеллі виявилося сухим та доволі жарким і під продовжував котитися з мене градом. Долівка в цьому проході була рівною та твердою, а під стелею сяяли м’яким білим світлом випуклі, скляні тарілочки.

Ми пройшли два десятки кроків, зробили кілька поворотів і нарешті опинилися в невеличкій кімнатці овальної форми. Весь інтер’єр цього приміщення складався з масивного стола за яким сиділо створіння схоже на нашу провідницю. Тіло істоти прикривала одежина схожа на туніку, на голові виднівся тонкий обруч, трьохпалі долоні лежали на металевій скриньці вкриті загадковими візерунками.

Беатрис просичала щось до хазяїна кімнати. Той встав з-за столу і швидко вийшов назовні. Після цього дракайна обернулася до нас і поцікавилася:

– Ви готові до розмови?

– Ми так, але з ким розмовляти? – Мігель спантеличеним поглядом окинув пусте приміщення.

– Ой, зараз, – на морді ящірки з’явилося щось схоже на посмішку.

Дракайна підійшла до столу, відкрила скриньку, дістала звідтам два предмети схожі на морські мушлі. Мушлі були з’єднані зі скринькою тонкими мотузками. Одну мушлю Беатрис протягнула Алонсо, другу – мені. Потім приєднала до скриньки ручку від арбалета, кілька разів крутнула нею і подала нам знак лапою-рукою піднести мушлі до наших вух. Я слухняно зробив те що вона веліла й почув тихе потріскування що лунало всередині мушлі. Дракайна видобула ще одну річ, що нагадувала мундштук від сурми, просичала у нього кілька звуків і тицьнула його нам.

Раптом серед потріскування в мушлі я здається вловив людський голос. Нашорошив свій слух і ледь не зойкнув від здивування. Грім би їх побив тих дракайнів з їхньою сатанинською магією. Не знаю яким дивом, та з мушлі до нас зверталася якась невидима жінка.

– Хто ви і чого хочете від мене? – в голосі звучали неприховані нотки роздратування, я б навіть сказав злості. – Це якесь знущання, чи що?

– Говоріть у цю трубочку, – тихо підказала нам Беатрис показавши на мундштук.

– Сестро Ліліано, це ви? – як завше першим прийшов до тями іберієць.

– А ви до біса хто такі? – не надто поштиво пролунало з мушлі.

– Ми лейтенанти армії Його Преосвященства кардинала Франциск Фелліні. Я Мігель Алонсо, а поруч мене стоїть мій побратим П’єтро Вібурно. Ми прийшли щоб повернути вас в наш світ.

– Не знаю ніякого кардинала Фелліні – іронічно пирхнула невидима жінка.

– А абатису Жозефіну знаєте?

– Вона жива? – вирвалося у нашої співрозмовниці і я зрозумів, що ми бесідуємо з Ліліаною.

– Так, жива-живісінька, – продовжив Мігель і вдоволено посміхнувся. – Вона зараз настоятелька монастиря Блаженної Матері Терези. Дуже скучає за вами і прагне повернути додому. Саме за її завданням ми прийшли сюди. То готові прослідувати за нами щоб возз’єднатися з дорогою сестричкою?