Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

7

Десь через чверть години ми залишили нашу печеру-сховок. Знову за провідника у нас була Беатрис. Я продовжував так називати це дивне створіння тому що її справжнє ім’я складалося з таких свистяче-шиплячих звуків, які б я ніколи не зумів вимовити, і котрі, зізнаюся чесно, нізащо б не запам’ятав. На цей раз дракайна ішла не натягаючи каптура, а от ми, навпаки, були змушені закутатися з голови до п’яток в імпровізовані плащі, нашвидкуруч змайстрованих з нашої маскувальної накидки. Як виявилося прохід між світами знаходився в заповіднику, тут водилося багато диких, хижих звірів, і щоб уникнути їхніх зубів та пазурів, найкраще було просто залишатися непоміченими.

– То може хоч тепер поясните для чого нас відправили в цей світ, і де ви пропадали стільки часу? – запитав я у Беатрис коли ми вже майже спустилися з плато.

– Тепер можу, бо без вашої допомоги мені не вдасться здійснити задумане. А якщо мій задум зазнає невдачі то великого лиха нам всім не оминути.

– Так не ходіть околяса і скажіть вже, що від нас вимагається, та на яку допомогу ви чекаєте. Посвятіть нас нарешті у свої плани.

– Цей план у мене визрівав вже давно, ще відтоді як абатиса ненароком проговорилася, що готується до кривавої помсти моєму народові. Я подумала, що майбутнього конфлікту можна б було уникнути, якби нам вдалося повернути додому Ліліану. Тоді б у настоятельки монастиря не було вагомих причини розпочинати війну між нашими світами, та й нас напевне б теж відпустили на Батьківщину. Залишалося тільки дочекатися того часу, коли прохід відкриється, та переконати абатису, що її сестру можна буде звільнити мирним шляхом.

– А хіба це можливо? – здивувався я. – Стільки ж часу минуло відтоді.

– Так, час був найслабкішою ланкою в моєму плані. За тридцять років з Ліліаною багато чого могло трапитися. Я не сумнівалася в тому, що в моєму світі бранку не кривдили б так як нас мордували у вашому, але вона могла просто померти власною смертю. Хоча б через тугу за своєю Батьківщиною. Але хіба в мене був якийсь інший вибір.

– Мене цікавить інше, як вам все таки вдалося переконати абатису? – запитав Мігель.

– Не думаю, що Жозефіна повністю повірила мені, але що вона зрештою втрачала? Навіть коли б я і обманула її та втекла, у руках абатиси все ще залишалася одна полонянка, яка б показала де знаходиться прохід та як ним скористатися. А якщо ні, то вона б була у великому виграші, і сестру б повернула додому, і помститися за неї моєму народу при бажання все ще могла. Її войовничі монашки та армія кардинала нікуди не дівалися і знаходилися в повній бойовій готовності.

– Яка наша роль у всій цій операції? – почав розмірковувати іберієць. – Дай вгадаю. Якщо я вірно розумію – Фелліні щиро вірить в те, що нашестя дракайнів не уникнути. Тому й послав нас в надії, що нам вдасться зруйнувати ворота і закрити прохід для агресорів. Та мені невтямки навіщо це потрібно Жозефіні? Вона ж могла приставити до вас конвой зі своїх вірних черниць. Так було б значно надійніше, і найголовніше, вдалось б уникнути зайвих запитань зі сторони Його Преосвященства.

– Ризик невеликий, а вигода очевидна. Я більше чим впевнена, що ваша доля вже визначена абатисою. Як би не склався подальший розвиток подій, ви обоє мали загинути, і це стало б причиною для початку війни між нашими світами. Смерть двох своїх офіцерів кардинал нізащо б не пробачив, а переконати його в тому, що винуваті дракайни для Жозефіни не складе великих труднощів.

– Ото пригріли зміюку у себе за пазухою, – вирвалося у мене. – Знав би Його Преосвященство якій підступній гадині він довірився.

– Ви не праві, шляхетний лицарю, – в голосі Беатриси неважко було впізнати нотки образи. – Тим створінням яких ви називаєте зміями та гадинами, ще далеко в підлості, до вашої монастирської настоятельниці.

– Шановні, давайте не будемо зараз присікуватися до слів одне одного, – миттєво загасив вогонь суперечки Алонсо. – Беатрис, а навіщо ми вам знадобилися і куди це ви нас зараз ведете?

– Ви маєте допомогти мені. Незабаром ми прийдемо в одне місце і там вам доведеться переговорити з однією людиною.

– З людиною?!? – здивовано вигукнув я. – З ким це?

– Звісно з Ліліаною. Вона жива та неушкоджена, і я все-таки знайшла її.

– І про що ми маємо з нею говорити? – поцікавився Мігель.

– Насамперед, вона має впевнитися, що тут насправді з’явилися посланці від її сестри. А потім мусите переконати Ліліану що у неї є реальна можливість повернутися додому.

– Гаразд, спробуємо, – не надто впевнено відповів я бо мав невеликий досвід у спілкуванні з жінками. – Нам далеко ще іти?

– Та ні, ще трішки.

Оце «трішки» зайняло у нас мабуть години зо дві, якщо не більше. Після спуску з плато ми увійшли в те, що тут мабуть вважалося лісом. Насправді це були зарості рослин, що чимось нагадували земні папороті. Висотою десь зо два моїх зрости вони відзначалися товстими вузлуватими стовбурами і розлогим листям мідного кольору. На них, подекуди, висіли плоди схожі на своєю формою та забарвленням на стиглу редиску. Цікаво які вони на смак, подумалося мені, однак скуштувати хоч один з них я розсудливо не наважився.

Землю вкривала густа трава серед переплетіння стебел якої шустро шмигляли якісь прудкі створіння. Мій погляд встиг заприміти тільки кількох з них, і цього цілком вистачило, щоб більше не інтересуватися місцевою живністю. Вигляд мерзенних страховиськ що бігали, повзали і стрибали туди-сюди на двох, чотирьох і більше лапах викликав непереборну огиду. Єдине, що втішало, так це те, що всі вони сторонилися нас і ми могли не хвилюватися, що тобі в ногу несподівано вчепиться своїми гострими іклами якийсь химерний монстр схожий на потворну жабу, чи вертка сороконіжка зі списоподібним рогом на голові. Припускаю, що так відлякуючи на них діяли наші накидки. Хороша виявилася річ, але під нею я буквально спливав від поту і не міг дочекатися тої миті коли ми нарешті прибудемо в пункт призначення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍