Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

П’єтро Вібурно (під цим псевдо приховує своє справжнє ім’я наш співвітчизник – Петро Калинець) та його бойовий побратим Мігель Алонсо отримують надсекретне завдання від кардинала Фелліні і абатиси Жозефіни. Славні лицарі мають закрити магічний прохід між світами й цим самим запобігти вторгненню на Землю кровожерливих рептилій – дракайнів. Та зрозуміла на перший погляд (хоча й надзвичайно небезпечна) справа незабаром перетворюється на низку неймовірних пригод під час яких два приятеля побачать фантастичні речі і розкриються таємниці монастиря Блаженної Матері Терези та його злопам’ятної настоятельки.

1

Для справжнього солдата найстрашнішою загрозою є не ворожа шабля, гострий спис і легкокрила куля, від яких завше можна ухилитися, а звичайнісіньке байдикування. Щоденна бездіяльність роз’їдає бойовий дух і військову дисципліну в будь-якій армії наче іржа сталеву крицю. Починається все з малопомітних дрібничок на які недосвідчений командир спершу і уваги не зверне. Незначна неохайність в зовнішньому вигляді його підлеглих, недбало підігнана амуніція на них, зброя яку перестали регулярно перевіряти, бо навіщо зайвий раз все це робити коли і так немає ніякої небезпеки.

Дальше – гірше. Накази офіцерів починають виконуватися вже не так прудко і старанно як було до цього, в бойовій обстановці. Вартові стоять на своїх постах абияк, так що повз них може непоміченою прошмигнути хоч ціла орда орків. Зброєносці пропадають невідомо де саме в цю мить коли вони найбільше потрібні. Конюх сідлає твого коня стільки часу, що починаєш думати буцім це не простий, слухняний жеребець, а велетенський, норовливий дракон. На тренувальному плацу вправні вояки, які завиграшки рубали голови лютим песиголовцям і безстрашно простромлювали осиновими кілками химерний вампірів, поводяться наче сонні мухи.

Звісно про відкритий бунт чи навіть якусь приховану непокору мова не йдеться, але бойова цінність таких солдатів тане на очах і якщо не прийняти відповідних мір то лиха невдовзі не оминути. Зазвичай щоб підбадьорити своє застояле в бездіяльності військо розумний командир влаштовує гучний лицарський турнір, щоб у численних звитягах вибрати найкращих бійців. Переможці отримують належні їм шану та нагороди, вся армія скидає кайдани сірої буденності і згадує для чого вона власне існує, сторонні глядачі не тільки розважаються, але й вкотре переконуються в тому яка могутня сила знаходиться поряд них.

Кардинал Франциск Фелліні був прекрасним, досвідченим командиром і чудово знав про всі ці прописні істини, та чомусь проявляв дивну байдужість до того, що зараз творилося в його славному війську. Ось вже більше трьох декад наша армія тільки те й робила, що била байдики. Успішно здолавши в лабіринтах Пармезанських печер найлютішу нечисть побережжя – плем’я гігантських тролів-людожерів, ми взялися безжально знищувати слуг зла в їхньому останньому оплоті – Андалузькому архіпелазі. Острів за островом бойові загони Його Преосвященства планомірно очищали землю він породжень Темряви: вовкулаків, упирів, відьом, гоблінів, перевертнів…

Траплялося всяке, було небезпечно, інколи страшно, та на те вона й війна. У сутичці з ворогом можна загинути, а можна й стати героєм. Тут все залежить від твоєї особистої вдачі та того що тобі присудили твоя доля. Але як би не розвивалися події нам ніколи не було нудно. Поки залікуєш отримані в бою рани, поки відпочиниш та відновиш сили, як пора вирушати в наступний похід. І ось так з дня в день, з тижня в тиждень, з місяця в місяць. Позаду солодкі перемоги й гіркі поразки, попереду чергові пригоди, звитяги та подвиги. Мов в калейдоскопі змінюються пори року, відходять в небуття старі побратими, з’являються нові друзі, а ти намагаєшся не згадувати про минуле і не думати про майбутнє, а просто живеш сьогоденням, яким би воно не було.

З висадкою на Сан-Рафаель такому звичному, розміреному існуванню нашої армії незабаром настав гаплик. Навіть саме перебування війська кардинала Франциска Фелліні на цьому невеличкому острівці викликала чимало запитань у його солдатів і ще більше здивувань в офіцерів. Тут нам було абсолютно нічого робити, адже у найближчих околицях годі було зустріти не те що озлобленого орка чи кровожерливого вампіра, а навіть перестарілого гнома та кульгавого ельфа. Вся місцевість була позбавлена і найменшого натяку на будь-яку магію і ворожбу. За порядком та спокоєм на острові ревно слідкували черниці монастиря Блаженної Матері Терези, який очолювала абатиса на ймення Жозефіна. Під її достойним, вмілим керівництвом Сан-Рафаель нагадував маленький куточок раю на цій грішній землі. Тут було тихо, затишно, мальовниче…

Ми переправилися на острів відразу після закінчення весняних штормів. Спершу на берег зійшла особиста гвардія кардинала Фелліні разом з Його Преосвященством, потім неспішно висадилася власне сама армія з її похідним штабом, бойовими загонами, численним обозом та ще більшою обслугою. Оскільки ніякої небезпеки не передбачалося і нас прийняли максимально дружелюбно та приязно все відбувалося значно повільніше ніж це бувало зазвичай. Кардинал вже давно обжив свої апартаменти в монастирі, а транспортні кораблі його флотилії все ще прибували і прибували на Сан-Рафаель.

Сам монастир Блаженної Матері Терези представляв собою радше лицарську цитадель чим мирну обитель непорочних божих послушниць. Товсті кам’яні стіни увінчані зубчастим парапетом та масивні башти з вузькими прорізами бійниць надійно захищали внутрішнє подвір’я неправильної трикутної форми. На цьому подвір’ї, встеленому дрібною морською галькою, розташовувалися гостроверхий костел, приземиста обитель матері-абатиси і келії її вірних черниць, білосніжна дзвіниця з цілою батареєю мідних дзвонів та інші господарські прибудови й приміщення монастиря. Весь цей бастіон святої віри був збудований на вершині бескиду, що величаво здіймався над західною частиною острова. З висоти його мурів можна було милуватися не тільки всіма краєвидами Сан-Рафаеля, але й навколишніми морськими просторами.

Прибуття кардинала Фелліні на острів було організовано напрочуд урочисто та пишно. Заледве перший корабель нашої флотилії увійшов в гавань порту як з башт монастиря гучно бухнули гармати на знак привітального салюту. Не встигнув стихнути гуркіт від артилерійських пострілів, як залунали дзвони, що на всю околицю видзвонювали гімн Блаженній Матері Терези. На кінець засурмили сурми і від їхнього пронизливого звуку у нас аж у вухах позакладало. Його Преосвященство на пристані зустрічала сама матір Жозефіна зі своїм численним почетом. Великий гурт одягнутих в чорні габіти монашок, серед яких своєю парчевою наміткою на голові й виділялася абатиса. Саме тоді я вперше й побачив цю цибату, підстаркувату жінку, з обличчям наче воскова маска, що неприємно вразила мене своїм крижаним поглядом та голосом схожим на клекотання ворон. Театрально приклонивши коліно матір Жозефіна поцілувала кардинальський перстень на руці Його Преосвященства, після чого отримала благословення Фелліні. Обидва священнослужителя обмінялися традиційними словами люб’язності, проказали слова спільної молитви і ось вже вся процесія почала неспішно підніматися до вхідної брами монастиря.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍