Роман Олійник (Argonayt) - ПровІдник, Роман Олійник (Argonayt)

Я – Провідник. Я просто той хто допомагає отримати відповіді на найзаповітніші запитання в своєму житті. Я веду вас до того озера де кожен знайде ту правду яку шукає.

1

Я бачу чудовий сон. Це напрочуд чітке і мальовниче видіння. Осінній пейзаж на фоні гірських краєвидів. Безмежне море з граційних лип, елегантних смерек і могутніх дубів. Серед цього буйства брунатно-золотистого й малахітово-сріблястого кольорів можна уздріти численні острівці смарагдово-фіалкових полонин. На лінії крайнеба височезні бескиди шкряботять своїми маківками об поодинокі хмаринки. Легкий вітерець ніжно куйовдить крона дерев розносячи навкруги аромати перстачу, ломикаменю і шовкової косиці. Серед багатоголосого гомону лісу вчуваються віддалений клекіт хижого беркута й миролюбне дзюркотіння стрімкого потічка.

Неспішно прямую стежкою котра ледь помітною стрічкою звивається серед густої трави. Весь шлях мені добре знайомий, тож проходячи його, я можу не відволікатися на всілякі дрібниці, а просто милуватися красою навколишньої природи. Он попереду привітно змахує своїми вітами великий кущ ожини. За ним, мовчазним вартовим бовваніє гранітна брила у вигляді зуба казкового дракона. А коли проминути поворот то можна побачити два високі буки, що своїми розлогими кронами майже приховують прямовисний стрімчак. На його, рясно поцяткованій заростями моху, сірій стіні видніється невеликий чорний отвір. Це вхід в підземну печеру, і своєрідній фініш моєї мандрівки уві сні.

– Микитович, прокидайся, – тихий голос і легкий штурхан владно виривають мене з солодких тенет Морфея.

– Чого тобі? – так само неголосно запитую я, хоча вже й так чудово знаю з яких причин мене розбудили.

– Маємо відвідувачів, котрі прийшли за допомогою.

Крекнувши від натуги повільно піднімаюся з постелі. Що й не кажи, але коли тобі під сімдесять, то і сили вже не ті, що в молодості, і юнацької спритності бракує, а про колишню гнучкість суглобів та міцності кісток вже краще й не згадувати. Та нарікати на старечу неміч мені ніколи не було властиво, а жалітися на всілякі болячки взагалі поготів. Тож проганяю останні залишки сну зі свідомості, беру в руки вірний костур і неспішно шкандибаю до вхідних дверей. За ними, на подвір’ї мого обійстя, на мене очікують чергові прохачі про допомогу.

Ще переступаючи поріг вловлюю схвильоване перешіптування гостей. Коли ж опиняюся на дворі то голоси замовкають, та тих кількох миттєвостей мені вистачило, щоб визначити що їх сьогодні шестеро. Від того що стоїть справа, і найближче до мене, лине густий аромат чоловічого парфюму, який однак не здатен перебити сморід страху яким просякнута кожна клітинка його тіла. За кілька кроків від нього завмерли дві жіночки. Перш чим побачити мене одна з них запитувала іншу: «А то правда, що дід такий помічний?». На що друга відповіла: «Не знаю, та сусідка мені дуже його розхвалювала». Зліва вочевидь знаходиться молодий хлопець. Роблю таке припущення через запах моторного мастила й шурхіт шкіряного одягу. Мабуть це один з тих невгамовних шибеників яких називають байкерами. Звісно мої здогади це радше підказка інтуїції, ніж реальні факти з яких можна зробити остаточний висновок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍