Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

9

Та ось після чергового повороту ми потрапили в такий тунель, що своїми розмірами міг посперечатися з великою площею найбільшого земного міста. Широчезна проїжджа частина його була запруджена самохідними екіпажами. По узбіччю сновигала незліченна кількість перехожих. Стеля зникала десь у висоті і тільки міріади яскравих ліхтарів свідчили що над нами не звичайне небо, а далеке склепіння підземелля. Все це доповнював такий шарварок, що розібрати у ньому окремий звук було практично нереально. Я з Мігелем простували за Беатрис намагаючись не відставати від неї ні на крок, бо інакше б остаточно загубилися у цьому гаморі і ніколи б не знайшли виходу на поверхню.

Ще трохи шляху крізь строкатий натовп і наша провідниця зупинилася перед масивними дверима. Зроблені вони були з незнайомого мені матеріалу й вкрита надзвичайно чудернацькими візерунками та оздоблені мерехтливими різноколірними вогниками. На стінах з обох сторін дверей висіли величезні шматки пергаменту списані незнайомими символами й розмальовані зображенням дракайнів та інших створінь.

– Що це таке? – поцікавився Алонсо.

– Театр, – коротко відповіла Беатрис, а потім пояснила. – Це таке місце де показують історії з життя.

– Ми знаємо що таке театр, – буркнув іберієць. – В війську кардинала Фелліні час-від-часу виступають заїжджі лицедії зі своїми спектаклями. Тільки що ми тут робимо?

– Саме тут працює ваша співвітчизниця Ліліана.

– Так вона лицедійка? – здивувався я не в силі повірити, що колишня монашка могла займатися такою недостойною для всякої порядної жінки справою. – У нас на сцені виступають виключно одні чоловіки.

– А у нас всі хто має до цього талант та бажання. До речі, якщо вірити афішам, Ліліана тут користується неабиякою популярністю.

– І через це вона  не хоче повертатися додому? – висловив свій здогад Мігель.

– Самі у неї про це зараз розпитаєте, – відповіла дракайна і рішуче штовхнула двері.

Беатрис провела нас у невеличку кімнату котра була захаращена всіляким лахміттям і весь інтер’єр якої складався з кількох скособочених стільців. Показавши нам на них дракайна промовила:

– Сідайте та чекайте. Я спробую незабаром привести сюди вашу одноплемінницю. І благаю, зробіть все від вас можливе, щоб переконати її повернутися додому.

Ми згідливо закивали головами й всівшись на запропоновані нам місця стали терпляче чекати. Не знаю скільки минуло часу, та від бездіяльності, я вже почав піддаватися дрімоті, перш ніж за дверима почулася розмова на підвищених тонах. А вже наступної миті двері розчахнулися і в кімнату мов та фурія увірвалася землянка. Одного погляду кинутого на неї було достатньо, щоб помітити разючу схожість цієї жінки з настоятельницею монастиря Блаженної Матері Терези. Такі самі форми вилиць, обриси носа, вигини губ, колір очей. Навіть інтонації її голосу видалися мені знайомими.

– Яке собаче лайно не дає мені спокою та так настирливо прагне зустрічі зі мною? – з помітним акцентом однак цілком зрозумілою мовою вибухнула лайкою вона.

– Сестро Ліліано, ми хочемо порозмовляти з вами, – ввічливо відповів Алонсо. – Виділіть нам трішки свого часу, якщо це можливо.

– Яка я вам до біса сестра? Хто ви трясця такі і чому я маю з вами розмовляти?

– Я Мігель Алонсо, офіцер армії Його Преосвященства Франциска Фелліні, – відрекомендувався іберієць і кивнувши головою в мою сторону продовжив. – А це мій побратим П’єтро Вібурно котрий теж служить у війську кардинала. Ми прибули сюди від імені вашої сестри матінки Жозефіни. Благаю вислухайте нас, це надзвичайно важливо.

– Що ж, у мене є трохи часу до наступного виступу, тож можете говорити. Почнемо з головного – чого хоче від мене моя люба сестричка?

– Вона прагне вашого повернення додому, – долучився до розмови я. – У неї є заручники котрі абатиса готова обміняти на вас. В противному випадку може розпочатися війна і є велика ймовірність того, що в цей світ вторгнеться армія кардинала.

– Ні, цього ніколи не буде, – рішуче заявила Ліліана. – Я нізащо не повернуся додому.

– Чому?!? – в один голос здивовано вигукнули ми.

– Бо мені добре тут і я не хочу повертатися в те пекло де була раніше, – відповіла жінка і помітивши нерозуміння на наших обличчях пояснила. – Тут я почуваюся щасливою та коханою людиною.

– Як так? – спантеличено запитав Мігель. – Це ж абсолютно чужий для вас світ, до того ж заселений всілякими потворними створіннями. Як тут можна бути щасливим і тим паче когось кохати?

– Ви колись уявляєте собі що таке бути монашкою і провести найкращі роки свого життя в монастирі? – питанням на питання відповіла Ліліана.

Ні в одного з нас такого життєвого досвіду не було, тож ми дружно закивали головами на знак заперечення.

– Отож бо й воно, – сумно зітхнула жінка й продовжила, – а я маю такий безцінний досвід, і не хотіла б його побажати навіть своєму найгіршому ворогу. Бачу вам й досі невтямки, про що це я, тому спробую пояснити мотиви своєї відмови. До речі, не хочете випити чогось підбадьорливого?

– Якщо це нам не зашкодить, – нерішуче погодився іберієць.

– Ну я ж стільки часу п’ю і ще жива, значить і для вас смертельним не стане.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍