Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

Колишня монашка витягнула з-під купи лахміття пляшку з якою коричневою рідиною та три місткі кухолі. Плеснула туди напою і подавши нам промовила:

– На смак це пійло не надто приємне, однак воно дозволяє розслабитися і добряче прочищає мізки. Я інколи приходжу сюди, щоб розвіятися і відволіктися від життєвих негараздів. Тож пийте, а я коротко розповім вам про своє минуле в нашому клятому світі.

Я пригубив запропонований Ліліаною напій і був змушений погодитися що смак у нього не дуже, та за якісь кілька ударів серця як приємна теплота починає розливатися моїм тілом. Жінка тим часом спорожнила свій кухоль, витерла рота рукавом свого халата і вдоволено крекнувши продовжила:

– В дитинстві я з Жозефіною навіть й подумати не могли, що колись станемо черницями. Для цього не було ніяких передумов. Ми походили зі знатного заможного роду і в майбутньому мали пов’язати свої життя з такими самими представниками шляхетних дворянських сімейств. На жаль не так сталося як гадалося. Після несподіваної загибелі наших батьків, опікунство над нами перейшло до далекого родича. А той, щоб заволодіти сімейними статками не придумав нічого кращого як спровадити нас в монастир. Звісно робилося все без нашої згоди, бо були ми ще неповнолітніми, а у того негідника знайшлися і відповідні зв’язки й достатньо грошей.

Мене з сестрою відправили на цей Богом забутий острів, котрий став для нас своєрідною в’язницею. Жозефіна з часом не тільки якось змирилася зі своєю долею, але й здавалося почала отримувати задоволення від монастирського існування. Я ж навпаки так і не могла звикнути до такого становища та з кожним днем все більше й більше тужила за вільним, незалежним ні від кого, життям. Навіть якщо б довелося забути про своє шляхетне становище та стати звичайною простолюдинкою, я б не вагаючись і миті погодилася тільки щоб вибратися з тих мерзенних, холодних келій.

Мабуть мої благання все-таки були почуті кимось на небесах і звідтам прийшло моє спасіння. В той день наш загін займався звичним патрулювання віддаленої частини острова. Здавалося ніщо не провіщало чогось незвичного та небезпечного. Однак оце незвичне й небезпечне прийшло коли його найменше чекали. Несподівано, в самий полудень, на землю опустився густий туман. Непроглядна біла пелена з якої раптом вискочило кілька химерних постатей. Зустріч ошелешила однаково сильно як нас так і дракайнів. Коли ж обидві сторони так-сяк отямилися то схопилися за зброю. Як такого бою фактично й не було. Так, кілька розрізнених сутичок. Після супротивники розійшлися прихопивши з собою мимовільних бранців. Ось так я опинилися в цьому світі.

– І вам тут сподобалося? – обережно поцікавився Мігель.

– Спершу ні, – зізналася колишня монашка. – Мене дуже вразив місцевий колорит, моторошні краєвиди і дивакуваті мешканці. До того ж я не знала тутешньої мови та деякий час була в якості безправної полонянки. На щастя тривало це не надто довго. Мене відпустили на волю, навчили найпоширенішої говірки, та навіть виділили певну суму грошей на прожиття. Ось тоді я згадала незлим тихим словом свої мрії про життя простолюдинки. Довелося трохи побідувати і забувши про гордість навіть відчути на своїй шкурі що то таке бути жебраком і безхатьком. Але я не опускала руки, бо незважаючи на всі поневіряння та незгоди все ж була вільною і могла робити все що мені заманеться.

Одного разу проходячи повз цей театр у мене промайнула в голові шалена думка, а чому б і мені не спробувати свої сили на підмостках сцени. В дитинстві я непогано співала і брала уроки у вчителя з музики, тож певні поняття про мистецтво мала. Залишалося тільки зацікавити своїми талантами якогось імпресаріо, щоб він організував мені хоч кілька показових виступів для публіки. Зізнаюся, перший крок до успіху був для мене найважчим і найвиснажливішим, але я була наполеглива і терпляча, тож врешті-решт змогла, як то кажуть, схопити удачу за хвіст.

Свою артистичну кар’єру я розпочала в мандрівному кабаре. Побувала в багатьох поселеннях цього світу, побачила неймовірну кількість чудернацьких речей, зустріла чимало дивовижних створінь, які згодом стали мені хорошими приятелями. З часом прийшло визнання публіки, з’явилися гроші для безбідного існування. Я влаштувалася на постійну роботу в цьому театрі, обзавелася постійним житлом, навіть одружилася та народила доньку.

– Як це? – спантеличено запитав я. – Ви живете з рептилією і маєте від ящера дитину?

Жінка зиркнула на мене мов на якогось пришелепуватого божевільного, однак все таки вдалася до пояснень:

– Не говоріть дурниць. Якщо ви вже мабуть помітили в цьому світі мирно співіснують представники різних рас. Є серед них і люди. Одні з них потрапили сюди випадково, інші як бранці, а хтось і за власним бажанням. Майже в кожному великому місті існують громади землян, котрі буквально шаленіють на моїх виступах. Після одного з концертів я і познайомилася з Арнольдом, котрий став мені чоловіком та батьком нашої красуні Елізи.

– То саме через сім’ю, ви не хочете повертатися в наш світ? – голос у іберійця був невеселим, бо друг як і я зрозумів, що умовити Ліліану безнадійна справа.

– Не тільки, – важко зітхнула жінка. – Звісно мені б дуже хотілося ще хоч раз побачити земні краєвиди та зустрітися з сестрою, але я дуже боюся.

– Чого? – обережно поцікавився я.

– Не чого, а кого, – виправила мене Ліліана. – Ще коли я була черницею то зауважила, що моя сестра не тільки змирилася з монастирським життям, вона почала перетворюватися на релігійну фанатичку. Все те що з нами трапилося, для неї було не підступом негідного родича, а Божою карою за наші гріхи. І щоб їх спокутувати ми обидві повинні були не тільки ревно молитися кожного дня і ночі, але й покірно терпіти інші фізичні випробування. В її усвідомленні біль та страждання немічної плоті очищають й зміцнюють дух людини. Жозефіна неодноразово говорила мені, щоб потрапити на небеса ми повинні пройти всі кола пекла на землі. Ви кажете, що вона вже стала абатисою, а це значить що весь монастир тепер сповідує її безумні ідеї. Якщо я хоч на мить потраплю в наш світ, то вже ніколи зможу вибратися з лабетів сестри. Вона просто згноїть мене в якісь підземній келії, бо для неї я жахлива грішниця котра негідна навіть того, щоб бачити сонячне проміння. Тож як не благайте, та я відповідаю вам категоричною відмовою.