Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

Весь світ навколо не мав значення. Вона була лише в полоні своїх спогадів і розбитих на уламки надій.

Бакстер, сидячи серед уламків, почувала, як усе всередині неї розривається. Її груди здригались від диких ридань, але навіть це не приносило полегшення. Спогади і біль, що заповнили її душу, вже не можна було вмістити в одній людині. Вона відчувала, як тіла пережитих травм, наче міцні ланцюги, стискають її зсередини. І ось, щось раптово змінилося. Її крики стали глухими, наче ехо, що відлунювало в її свідомості.

Гнів, що переповнював її, вибухнув по-новому. Він став чимось іншим — гірким, холодним і безжальним. І в одну мить вона відчула, як її тіло почало змінюватися. Кості ковзали, шкіра натягувалась, а розум, що був уже на межі, просто розтанув у нічній темряві. Вітер, що гуляв у кімнаті, здалося, став частиною її нової сутності. Вона відчула кожен подих вітру, кожен шурхіт, що лунало в тілі. Це був не просто біль — це був перехід. Вона перетворювалася.

Крок за кроком, вона перетворювалась на вовку. Її пальці потемніли, ніби вбираючи нічну темряву. Очі палали яскравим жовтим світлом, і з гучним звуком вона вирвалася з гостьового будинку. Крики, що виривалися з її горла, вже були не людськими. Це був дикий рик — тваринний, безжальний. Вона бігла, не думаючи, не знаючи, куди. Лише холодний потік вітру в обличчя, тільки це було реальним. Земля під її лапами змішувалась з пульсуючою енергією її нової сутності.

Вона бігла, не відчуваючи втоми, її тіло було готове до цього — бігти, поки все не втратить значення. Біжучи, вона відчувала, як відчуження від світу стає дедалі більшим. Вона не мала ні бажання, ні мети. Її єдине прагнення було втекти від усього, що завдавало болю. І так, вона бігла — без жалю, без зупинок, без відпочинку. Її серце билося в такт кожному кроку, а земля мчала під ногами, ніби сповнена гнівом.

Лише коли світанок, м’яке світло ранку, почало підкрадатися до горизонту, вона впала на землю. Втомлена, знову людська, але все ще втомлена від своєї дикий сутності. Її дихання ставало все глибшим, і хоч вона й була виснажена, тіло все одно трималось. Вона лежала на землі, відчуваючи, як цей світанок приносить полегшення. Вітер, що повільно змінювався, відчувався як останній порив свободи. І тільки зараз, коли всі сили покинули її, Бакстер змогла заспокоїтись. Затихли її серце і душа, хоч і не повністю, але хоча б на мить вона була в тиші. Тиша, яка була необхідною, щоб нарешті дозволити собі відчути хоча б мить спокою.