Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

Розділ 8

Бакстер повернулась до гостьового будинку, і відразу побачила Ікара. Його вираз обличчя був схвильованим, і він швидко підійшов до неї.

— Якщо ти не проти, я дам комусь завдання прибрати безлад, який ти вчинила, — сказав він, кидаючи погляд на розбиті речі навколо.

— Дякую, — прохолодно відповіла Бакстер, не відводячи погляду від його очей.

Ікар не зупинився, обдумуючи щось в думках. Через кілька секунд він продовжив:

— І ще одне... йди і занеси йому їсти, та оброби його рани.

Бакстер підняла брови, вражена таким наказом.

— Невже в цьому будинку немає нікого, хто б міг його нагодувати? — дратівливо запитала вона, не стримуючи гіркоти в голосі.

Ікар зітхнув, намагаючись стримати свої емоції.

— Думаєш, я не давав наказ, щоб його нагодували і рани обробили? Цей дурень не їсть і нікого до себе не підпускає. Не хочу, щоб його випадково вбили в темниці... мені й так проблем вистачає, — він зробив паузу, намагаючись знайти потрібні слова. — І ще... рану все-таки треба зашити.

Бакстер пирхнула, кидаючи на нього погляд повний роздратування.

— Я не швачка і не хірург.

Ікар тільки знизав плечима, наче нічого особливого не сталося.

— А я не нянька, але зараз няньчу і тебе, і його, — відповів він з іронією в голосі.

Бакстер мовчки глянула на нього, розуміючи, що вибору немає. Її внутрішній біль і гнів були вже більше нестерпними, але вона зібралася і кивнула.

— Я все зроблю, — сказала вона, зціпивши зуби.

Ікар повернувся до своїх справ, і Бакстер, відчуваючи важкість в кожному русі, пішла, щоб виконати його наказ.

Бакстер повільно йшла коридором, відчуваючи, як її серце б’ється все швидше, а кожен крок наче важчий. Вона не могла позбутися думок, що її вже втягнули в це гниле болото. Вона знову була пішаком у чужій грі, і це все лише підтверджувало, наскільки її свобода була обмежена. Вона зітхнула, затискаючи зуби, намагаючись заспокоїти себе, щоб не розірвати все на шматки.

Як тільки Бакстер підійшла до темниці, вона відчула це — важке, задушливе повітря, що витало в темряві. Вона зробила глибокий вдих і відчинила важкі двері. В кімнаті стояла гірка тиша. Все, що вона чула, це її власне дихання та слабкі звуки, які доносились з кутка — це був Хантер.

Він сидів на підлозі, спершись на стіну, не піднімаючи голови. Його вигляд був такий, що навіть сама темниця виглядала більш приємною порівняно з його внутрішнім станом. Його руки були обмотані кайданами, а рана на животі — глибока і кровоточила. Він не повернувся, коли вона увійшла, а лише продовжував сидіти, гірко посміхаючись.

— Це ти? — його голос був сухим, майже без емоцій.

— Так, це я, — відповіла Бакстер.

Вона підійшла до нього і спробувала поглянути на його рану, відчуваючи в той же час брак емоцій у своїй душі. Бакстер відчувала, як її пальці невпинно тряслися, коли вона почала доторкатися до його шкіри, намагаючись подбати про нього, хоча і зовсім не бажала цього. Чи дійсно їй потрібно це робити?

— Ти  хочеш мені допомогти, чи ти просто хочеш показати свою перевагу? — запитав він, все ще не дивлячись на неї.

Бакстер втримала подих, відчуваючи, як її пальці стиснули бинт, намагаючись прив’язати його до рани.

— Я не знаю, чому я це роблю, — відповіла вона, намагаючись залишити свій голос холодним, але всередині почувався справжній хаос.

Бакстер тримала голку і нитки в руках, але її пальці тремтіли так сильно, що вона ледве могла зосередитися. Вона знову і знову намагалася проколоти шкіру, але кожен рух був болісно невиразним. Її розум був завалений думками, і вона прагнула зробити хоч щось правильно, навіть якщо це була така дрібниця, як зашивання рани.

— Я погана швачка, тому краще не рухайся, — сказала вона, голос її був заглушений важкими думками, але це більше нагадувало вимогу, ніж прохання.

Несподівано, Хантер різко схопив її за руки. Його погляд миттєво ковзнув по ній, зупиняючись на її шкірі. Він помітив рани на її тілі, і в його очах майнула злість, яка миттєво змінила атмосферу в кімнаті.

— Хто це зробив? — запитав він, його голос був низьким і напруженим.

— Ніхто, — промовила Бакстер холодно, не зустрічаючи його погляду.

— Кажи правду, — він був настільки впертий, що навіть не залишав їй шансів на заперечення.

— Яка тобі взагалі різниця? — спитала вона, намагаючись звільнитися, але його рука була занадто міцною.

— Ти належиш зграї Півмісяця, тому мені є різниця, — відповів він, немов це мало якось пояснити його наполегливості.

— Відпусти мої руки, — її голос був вимогливим, але слабким. Вона відчула, як тиск на її зап’ястя тільки збільшився.

— Поки не скажеш правду не відпущу, — пробурмотів він, не відпускаючи її.

Вона закусила губу, дивлячись на нього, її внутрішня боротьба була очевидною. Всі емоції, що накопичилися, розривали її зсередини. Вона не могла повернутися до того, що сталося, і не хотіла виглядати слабкою. Вона не була готова розповідати йому все, що сталося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍