Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

Розділ 7

Бакстер сиділа в тиші, і слова Хантера все ще відлунювали в її голові. Відчай знову стиснув серце, і спогади проривалися через товщу часу, немов холодні леза, що ріжуть душу. Вона вже не могла позбутися цих образів, вони переслідували її, обплітали її думки і серце, як іржа.

Маленька дівчинка прокидається вночі від крику матері. Її серце стискається від жаху, і зібравши останні сили, вона спускається вниз. Відчуття холоду на ногах, тінь на стінах. І ось, у темному передпокої, вона бачить свою матір – з обличчям, спотвореним від болю, яка безутішно ридає, сидячи на підлозі поруч із тілом свого чоловіка. Батька маленької дівчинки. Того, кого вона безмежно любила, на чиїх руках усе здавалося безпечним. Того, кого більше не було.

Тоді Бакстер думала, що це буде найгірша ніч у її житті. Але вона помилялася. Це була тільки передісторія.

Зранку, коли ще все було занурене в туман втраченого сну, у їхньому будинку з’явився чоловік. Він був дуже схожий на її батька. Але щось у ньому було не так. Його погляд, його аура – вони випромінювали ненависть, і від того холодок пробігав по шкірі. Бакстер відчула це з першого погляду. Його ненависть була такою очевидною, що вона буквально заповнювала простір навколо.

Ці наступні дні стали її найбільшим кошмаром. Після похорону батька цей чоловік оселився в їхньому будинку, ніби взяв під контроль усе, що було. Кожен куточок цього дому був вже не її, а його. І навіть мати, яку вона ще недавно знала, стала тінню. Вона втратила себе, і з кожним днем Бакстер бачила, як її мати гасне, немов згасаюча свічка.

Через пів року її мати померла. І тоді Бакстер зрозуміла: це вже не просто біль, це все, що залишилося від її життя. Пекло, яке не закінчувалося. Дядько був тираном, жорстоким монстром, що нишком руйнував усе, що було у неї.

Часто Бакстер відчувала на собі його побої. Вони стали частиною її тіла. І коли вона намагалася захиститися, коли її слова викликали у нього гнів, він відправляв її в темницю. Вона ще пам’ятала, як холод пронизував кістки, а темрява здавалась такою глибокою, що не було ні надії, ні часу. Роки дитинства стали нестерпними. Все, що колись було світлим і живим, потонуло в цій безодні.

Але єдине, що не залишало Бакстер – це її брат, Роланд. Він завжди був такою точкою опори, хоча йому і не доводилося переживати те ж, що і їй. Він жив окремо, ніби був поза цими стінами жаху. І все було так, поки одного дня він не зник. Бакстер пам’ятала, як дядько сказав, що Роланд втік. Всі шукали його, а її серце знало правду. Роланд не втік. Він був мертвий. Це була правда, яку ніхто не смів вимовити.

Коли Бакстер виповнилося 18, дядько віддав її заміж, і це стало останнім кошмаром її життя. Вона вже давно втратила будь-яку надію на порятунок, але навіть у найстрашніші моменти, що пережила з ним, вона не могла уявити, що шлюб стане ще більшим пеклом, ніж її дитинство з дядьком. Всі роки під його жорстоким контролем, коли вона відчувала біль, приниження і страх, здавались на фоні цього шлюбу не чимось більшим, ніж випадковими тяжкими днями.

У шлюбі Бакстер зрозуміла, що те, що вона переживала з дядьком, було порівняно з цим лише дрібними неприємностями. Вона думала, що ніколи не зможе втекти від його тиранії, але те, що було зараз, не мало нічого спільного з тим, що було тоді. Вона стала справжньою рабинею, від якої чекали лише підкорення і покору. І щоразу, коли вона прокидалась поруч із чоловіком, їй здавалось, що єдине, що вона мріє — це смерть. Тільки вона могла звільнити її від нескінченного болю, від принижень, від цього жахливого життя, в якому навіть надії не було.

Всі її мрії, що колись були пов’язані з тим, щоб знайти хоча б маленький промінь світла, зараз були замінені цією темною, безпросвітною реальністю. Шлюб став для неї не просто покаранням. Це був фінальний удар, більший за всі попередні. Тут не було місця для надії — тільки для темряви, яка поглинала її цілком. У її серці залишалася тільки одна думка: "Я хочу, щоб це все закінчилося".

Бакстер сиділа на ліжку в гостьовому будинку, але її думки не давали їй спокою. Спогади, що нахлинули на неї, ставали все більш безжальними і жорстокими. Кожна їхня деталь виглядала такою реальною, що їй здавалось, наче вона повертається в той пекельний час, і нічого не змінилося. Ті жахливі моменти з дитинства, коли вона була лише дитиною, і шлюб, що був гіршим за все, що вона пережила раніше.

Від цього всього її переповнював безмежний біль. У голові неможливо було розібратись, де кінчаються спогади і починається реальність. Вона відчула, як її серце прискорює ритм, як повітря стає важким, ніби його не вистачає, щоб вдихнути. Відчуття душі, що стиснута в кулак, зривало всі її емоції з пут. Руки почали тремтіти, а потім — немов якийсь порив дикої енергії, — вона різко піднялася з місця.

Бакстер схопила перший предмет, що потрапив їй під руку, і жбурнула його об стіну. Зі звуком розбитої кераміки повітря ніби застигло на мить, і десь у глибині її розуму голоси стали тихішими, але не повністю. Вона не могла припинити. Ні, це не було можливим. Ще одне дзеркало — і воно розлетілося на тисячі уламків. Вона дивилася на своє відображення в них, на своє обличчя, що здавалося їй чужим. Раніше вона в ньому могла знайти хоч якийсь відблиск себе. Тепер же це було лише уламком, що лежав на підлозі, і кожен з тих осколків, що покривали її ноги, був мовчазним свідком її болю.

Вона намагалась зупинитись, але її руки і ноги рухались нестримно. В кожному русі було лише безмежне бажання все знищити, знищити ці спогади, знищити весь цей світ, що змусив її страждати так сильно. Речі летіли одна за одною: вікно, стілець, лампа, ще одна ваза, — все розбивалося, і цей звук був єдиним, що було з нею зараз. Все, що вона могла відчувати, це гнів і біль. І в той момент, коли все навколо було покрите уламками і пилом, вона нарешті впала на коліна серед цього хаосу, голосно плачучи. В її грудях рвалась темна порожнеча, і хоч як вона намагалася, зупинити це було неможливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍