Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

чудова ідея і ліки цілком безпечні. Такі аргументи не усунули мого внутрішнього конфлікту. Безсумнівно, ті пігулки були частиною мосту на інший берег, але я мала намір зіскочити з них за першої ж слушної нагоди. Я почала їх вживати в січні 2003-го. До травня — суттєво зменшила дозу. А це були найважчі місяці — останні місяці процесу розлучення, остання шарпанина з Дейвідом. Чи змогла б я витримати все це без ліків? Чи могла б вижити лише завдяки власним зусиллям, без сторонньої допомоги? Хтозна. Таке людське життя — в нього немає запасного сценарію, нема жодного способу дізнатися, а що було б, якби.

Я точно знаю, що антидепресанти зробили моє нещастя менш катастрофічним. І я за це вдячна. Та досі маю дуже суперечливе ставлення до препаратів, здатних змінювати настрій. Я захоплююсь їхньою силою, але мене насторожує широке застосування. Вважаю, що їх слід призначати і вживати значно стриманіше, ніж це зараз відбувається у моїй країні, і якщо вже такі пігулки рекомендувати, то неодмінно одночасно зі психотерапією. Лікувати симптоми будь-якої хвороби, не дослідивши причин її виникнення, — це класичний приклад легковажного ставлення західної науки до захворювань — «ми все вилікуємо швидко і безболісно». Не заперечую, ці препарати, скоріш за все, врятували мені життя, але тільки завдяки поєднанню з двадцятьма іншими методами, які я застосовувала одночасно, і сподіваюся, мені ніколи не доведеться повертатися до тих ліків.

Утім, лікар припускає, що мені доведеться присідати і зіскакувати з цих препаратів протягом усього життя через «схильність до меланхолії». Я молю Бога, щоб він помилявся. Маю намір робити все можливе, щоб довести, що він помилявся, чи принаймні боротися з цією меланхолією за допомогою всього інструментарію зі свого гаража. Свідчить це про мою тупу впертість чи про відчайдушну цілеспрямованість — я не знаю.

Але байдуже.

 

18

 

Хто б міг подумати: у Римі і в проблемах. Два розбійники Депресія і Самота знову ввірвались у моє життя, а допіру третій день, як я перестала вживати Велбутрін. Є ще запас таблеток у дальній шухляді, але я не хочу більше до них вдаватися. Хочу назавжди позбутися цієї залежності. Але хочу також позбутися Депресії і Самоти. Тому не знаю, що мені робити і корчусь у паніці, так, як корчусь завжди, коли не знаю, як жити далі. Беру свою найприватнішу книжечку, що завжди лежить коло ліжка на випадок нагальної необхідності. Розгортаю. Знаходжу перший чистий аркуш і пишу:

Мені потрібна твоя допомога.

Чекаю. За певний час приходить відповідь моїм власним почерком:

«Я тут. Що я можу для тебе зробити?»

І так розпочинається моє найдивніше і найтаємничіше спілкування.

Тут, у цьому приватному нотатнику, я розмовляю сама з собою. Звертаюся до того ж голосу, який пролунав, коли я сиділа на підлозі своєї ванної і вперше слізно молила Бога про допомогу. І тоді щось (чи хтось) промовив: «Лягай спати, Ліз». Після того випадку в часі найстрашніших випробувань я знову і знову віднаходила той голос і зрозуміла, що найкраще з ним спілкуватися письмово. Я була здивована з того, як просто можу отримати доступ та увійти з ним у контакт, не зважаючи на всю чорноту своєї печалі. Навіть у хвилини найнестерпніших страждань цей спокійний, сповнений співчуття, любові і безконечної мудрості, голос (який, можливо, і є мною, чи все-таки не зовсім мною?) був завжди відкритий для письмової бесіди у будь-який час дня і ночі.

Я вирішила розслабитися і перестати переживати через те, що розмовляю сама з собою, хай і письмово, і що це скидається на шизофренію. Можливо, голос, що розмовляє зі мною, належить самому Богові, а може, це моя гуру говорить до мене, а може, ангел, приставлений до мене, чи моє вище Я. А може, це й справді продукт підсвідомості, моя особиста вигадка, щоб захиститися від власної ж муки. Свята Тереза називала такі божественні внутрішні голоси «ідіомами» — словами з надприродної сфери, що спонтанно виринали в мозку, перекладалися рідною мовою і давали небесну розраду. Я здогадуюся, що сказав би на тему небесної розради Фройд: «Вона ірраціональна і не заслуговує жодної довіри. Досвід нам показує, що довколишній світ — це не дитячий садочок». Погоджуюсь, не дитячий. Але саме тому, що світ такий небезпечний, ми просто змушені бодай час до часу просити допомоги за його межами, звертаючись до вищої сили у пошуках розради.

На початку свого духовного експерименту я не надто вірила своєму внутрішньому голосу мудрості. Пам’ятаю, як кинулася до особистого щоденника у момент гострого нападу гніву та печалі, поспіхом нашкрябала послання своєму внутрішньому голосу — джерелу божественного спокою. Це був напис велетенськими буквами на цілу сторінку:

«Я, КУРВА, НЕ ВІРЮ В ТЕБЕ!!!»

За хвилину, досі важко дихаючи, відчула, як жива іскра спалахнула в мені, і я почала писати цю дивовижну і смиренну відповідь: «А з ким тоді ти розмовляєш?»

Більше ніколи не сумнівалась я у його існуванні. Тому нині звертаюся до свого внутрішнього голосу знову. Це вперше, відколи приїхала до Італії. Я пишу в своєму щоденнику про те, що слабка і налякана. Пояснюю, що Депресія і Самота знову з’явились, і я страшенно боюсь, що вони тут надовго. Кажу, що не хочу більше вживати таблетки, але переживаю, що таки доведеться. І ціпенію з жаху, думаючи, що мені так і не вдасться налагодити своє життя.

У відповідь, десь із моїх глибин, піднімається тепер уже добре знайома мені сутність. У важкі хвилини скрути вона вповні дає мені ту підтримку, якої я завжди так прагла від близької людини, але ніколи не мала. І ось що я пишу на черговій сторінці записника:

«Я тут. Я люблю тебе. Якщо тобі потрібно не спати всю ніч і проплакати аж до ранку — добре, я буду з тобою. Якщо тобі потрібні ліки, нічого страшного, вживай їх знову — я все одно любитиму тебе. Якщо тобі більше не потрібні ліки, я теж тебе любитиму. Хай би що ти вчинила на цьому світі, ти не втратиш моєї любові. Я захищатиму тебе аж до смерті, і навіть після смерті — теж тебе захищатиму. Я сильніша за Депресію і сміливіша за Самоту. І я ніколи не втомлюся тебе любити».

Нині ввечері цей дивний вияв внутрішньої дружби — простягнута рука від мене мені ж, коли немає нікого поруч, щоб хоч якось розрадити, — нагадав мені один випадок, що якось був стався зі мною в Нью-Йорку. Залетівши після обіду в офіс, я мчала до відчиненої кабіни ліфту. І пробігаючи, вловила своє відображення у дзеркалі охорони. Цієї ж миті мій мозок робить дивний викрутас — видає блискавичну думку: гей, ти ж її знаєш! Це ж твоя близька подруга! І я справді кидаюся назустріч своєму відображенню, усміхаючись і вже готова обійняти ту добре знайому мені дівчину, чиє ім’я вилетіло мені з голови, а обличчя таке близьке. Наступної миті, звісно ж, я усвідомила свою помилку і зніяковіло засміялась із власної витівки. Я повелася, мов пес, який не розуміє, що таке дзеркало.

Чомусь саме цей випадок спав мені на гадку нині посеред цієї римської туги. І я пишу собі від себе втішну записку в кінці сторінки:

«Ніколи не забувай, як