Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

причин, що призвели до неї. У чому корінь усього цього відчаю? Він психологічний (провина тата з мамою)? Чи це все тимчасово, просто «чорна смуга» у житті (коли процес розлучення завершиться, чи мине разом із ним і депресія)? Чи, може, вона генетично обумовлена (меланхолія під різними іменами переслідувала мою родину багато поколінь поспіль разом зі своїм сумним нареченим Алкоголізмом)? Чи, може, має культурне підґрунтя (як побічний ефект моєї постфеміністичної спроби розбудувати кар’єру в Америці і віднайти рівновагу у ворожому урбаністичному світі, де самі лише стреси й напруга)? Чи, може, причина в астрології (я сумна, бо народилася під сузір’ям вразливого Рака, основні риси якого визначають нестабільні Близнюки)? Чи винна моя артистична натура (хіба творчі люди не страждають завжди на депресію, адже вони такі суперчутливі й особливі істоти)? Чи це обумовлено еволюційно (може, я носій залишкової паніки, що осіла в мені за тисячоліття, впродовж яких мій вид намагався вижити у цьому брутальному світі)? Чи це все карма (всі ці спазми горя є просто наслідком моєї поганої поведінки у минулих життях, і це остання перешкода на шляху до звільнення)? Чи це гормональне? Чи філософське? Чи пов’язане з моїм харчуванням? Чи просто погана погода? Чи екологія? Чи я під’єдналася до всесвітнього пошуку Бога? А може, в мене хімічний дисбаланс? Чи мені просто треба з кимсь переспати?

З якої ж неймовірної кількості чинників складається проста людська істота! На скількох рівнях ми функціонуємо одночасно і скільки різних стимулів отримуємо від нашого розуму, тіла, особистої історії, родини, міст, у яких живемо, душі, яка живе в нас, обіду, який з’їли сьогодні. Я врешті зрозуміла, що моя депресія — це постійний колообіг імовірних причин, про які я знаю, а також тих, що я про них і гадки не маю, тому не включила до списку. Тому я вела боротьбу на кожному рівні. Я придбала всі ті книжки з самовдосконалення із дивакуватими назвами, яких я соромилася, тому не забувала обгорнути книжку сторінками зі свіжого числа «Hustler», щоб ніхто не здогадався, що читаю насправді. Я почала відвідувати фахового психотерапевта, яка була така ж добра, як і сповнена прозрінь. Молилась, як новонавернена монашка. Перестала їсти м’ясо (правда, ненадовго), коли хтось мені сказав, що я «поїдаю страх тварини у момент смерті». Один дивакуватий масажист-терапевт, представник нетрадиційної медицини, порадив мені носити труси помаранчевого кольору, щоб урівноважити мої сексуальні чакри, і — не повірите — я так і зробила! Я випивала стільки чаю зі звіробою, що достатньо було розвеселити всіх в’язнів російського ГУЛАГу, однак без жодних очевидних для себе наслідків. Я захопилася спортом. Тішила себе високомистецькими творами, ретельно уникаючи будь-яких сумних фільмів, книжок чи пісень (якщо хтось використовував слова Леонард і Коен в одному реченні, я виходила з кімнати).

Я відчайдушно старалася не плакати повсякчас. Пам’ятаю, як вмовляла себе одного вечора, скрутившись калачиком у тому ж таки кутку тієї ж таки старої канапи, вся в сльозах через ті ж таки старі сумні думи — чи ти можеш щось змінити у цій мізансцені, Ліз? Усе, до чого я додумалася, це підвестись і не перестаючи плакати, постояти на одній нозі посеред своєї вітальні, намагаючись не впасти. Хотіла довести: якщо я не можу вгамувати сліз чи припинити свій дрімучий внутрішній діалог, то бодай щось таки здатна контролювати — принаймні я можу істерично плакати, балансуючи при цьому на одній нозі. І це був лиш початок.

Я переходила на сонячний бік вулиці. Через інтернет отримувала підтримку людей, які мене люблять, плекала стосунки з родиною, культивувала дружбу з найближчими. І коли надокучливі жіночі журнали радили підвищувати власну самооцінку, щоб упоратися з депресією, я робила собі красиву стрижку, купувала дорогу косметику чи гарну сукню. Коли хтось із друзів робив комплімент стосовно мого вигляду, все, що я могла понуро відповісти: «Операція Самооцінка — день, чорти б його узяли, перший».

Останнє, що я спробувала після двох років боротьби з власною тугою, це таблетки. Якщо вас цікавить моя думка, то таблетки завжди мають бути найостаннішим пунктом із переліку всіх доступних засобів боротьби. Я вирішила вживати вітамін Р після ночі, проведеної на підлозі спальні, де годинами вмовляла себе не перерізати руки кухонним ножем. Тієї ночі я виграла суперечку і відклала ніж, але це було на межі моїх сил.

На той час у мене було напохваті ще два хороших варіанти припинити свої страждання — вистрибнути з вікна чи висадити собі з рушниці мозок. Але тієї ночі, коли я просиділа з ножем у руці, стався злам.

Наступного ранку, щойно розвиднілося, я зателефонувала своїй подрузі Сюзан і почала благати про допомогу. Навряд чи в історії моєї родини була жінка, здатна таке утнути — сісти просто посеред дороги, посеред власного життя і сказати: я більше не можу ступити ні кроку, хтось мусить прийти і допомогти мені. Жодній із тих жінок це не зарадило б. Ніхто просто не мав би змоги прийти на допомогу. Єдине, що могло статися після такого їхнього вчинку, — їхні сім’ї вимерли б з голоду разом із ними. Я весь час думаю про тих жінок.

Ніколи не забуду обличчя Сюзан, коли вона ввірвалася до квартири десь за годину після мого екстреного дзвінка і знайшла мене під завалами на канапі. Я побачила на її обличчі віддзеркалення власного болю — страх за моє життя — і це був один із найстрашніших спогадів за всі ті страшні роки. Я згорнулась калачиком, поки Сюзан дзвонила всім, шукаючи психіатра, який зміг би прийняти мене негайно, того ж дня, і переконати в необхідності вживати антидепресанти. Я слухала, як Сюзан розмовляє з лікарем, чула, як вона сказала: «Боюся, моя подруга здатна заподіяти собі серйозну шкоду». Я теж цього боялася.

Коли по обіді я прийшла на прийом до психіатра, він запитав, чому я так довго відмовлялася від допомоги — так ніби я не допомагала собі, як тільки могла. Я виклала свої застереження щодо антидепресантів. Поклала перед ним три свої видані на той час книжки, і сказала, що — письменниця. «Будь ласка, не радьте нічого такого, що може ушкодити мій мозок». Він відповів, що якби в мене боліли нирки, я б не вагаючись почала вживати відповідні ліки, чому ж тоді вагаюся зараз? Він би таке не сказав, якби хоч трохи знав мою родину. Ґілберти не лікували б і нирок, бо в нашій сім’ї хворобу сприймають як особисту етичну і моральну поразку.

Він призначив мені декілька різних препаратів — Золофт, Велбутрін, Буспірон — аж поки ми знайшли комбінацію, яка не викликала у мене блювотних позовів і не перетворювала моє лібідо на туманний далекий спогад. Швиденько, десь протягом тижня, я відчула, як промінчик світла пробивається у темряві моєї голови. Нарешті змогла заснути. Це був справжній дар, адже якщо ти не висипаєшся, то не маєш сил витягнути себе з канави — всі спроби безнадійні. Пігулки подарували мені безцінні нічні години відновлення, перестали тремтіти руки, попустилися лещата, що стискали мою грудну клітку, а заодно послабилася червона кнопка тривоги в моєму серці.

І все-таки я ніколи не вживала цих препаратів із легким серцем, хоч вони і давали миттєве полегшення. Мене так і не вдалося переконати, що це