Даррелл - Їсти Молитися Кохати, Даррелл

мешканці (включно з такими видатними його сучасниками як Боккаччо та Петрарка) і саме цю мову обрав для своєї історії.

Свій шедевр він написав мовою, яку назвав dolce stil nuovo, солодким новим стилем народної мови. Данте і сам творив народну мову в процесі написання, надаючи їй своєї власної форми так, як Шекспір формував англійську мову Єлизаветинської епохи. Уявіть, що група Оксфордських мудрагелів зібралася собі одного дня на початку ХІХ століття і вирішила: тепер і надалі всі в Англії розмовлятимуть чистою шекспірівською мовою. Саме так гурт національно свідомих інтелектуалів і вчинив — зібралися і ухвалили: мова Данте буде тепер офіційною італійською. І це, хоч як це дивно, втілилося в життя.

Тому італійська, якою ми послуговуємося нині, це не мова Рима чи Венеції (хоча вони і були на той час неприступними фортецями і великими торговими центрами), і навіть не зовсім флорентійська говірка. По суті, це мова Данте. Жодна інша європейська мова не може похвалитися таким високохудожнім походженням. І напевно, саме флорентійська мова ХІV століття, вдосконалена одним із найвидатніших поетів західної цивілізації, як жодна інша мова світу, була створена для того, щоб якнайкраще передавати людські емоції. Данте написав свою «Божественну комедію» terza rima — терциною, ланцюжком рим, що повторюються тричі кожну п’яту лінійку, надаючи прекрасній флорентійській говірці того, що науковці потім назвуть «каскадним ритмом» — ритмом, який досі живе у карколомних поетичних модуляціях італійських таксистів, м’ясників чи урядовців. Остання строфа «Божественної комедії», у якій Данте стає перед лицем самого Бога, відображає зрозуміле для всіх, хто знайомий із так званою сучасною італійською мовою, відчуття. Данте пише, що Бог — не лише сліпуче сяйво величного світла, він більше схожий на I’amor che move il sole e I’altre stelle…

«Любов, що рухає Сонце і зорі».

Не дивно, що я так відчайдушно прагну вивчити цю мову.

 

16

Депресія і Самота вийшли на мій слід приблизно на десятий день перебування в Італії. Якось увечері я прогулювалася парком Вілли Боргезе після ще одного чергового щасливого дня у школі; сонце сідало за базилікою святого Петра. Приємно було блукати серед цих романтичних краєвидів, не зважаючи на те, що я сама, у той час, коли решта відвідувачів парку або голубляться зі своїми коханими, або бавляться з радісними дітками. Спиняюся, щоб опертися на балюстраду і помилуватися заходом сонця, замислююсь на хвилю, аж поки мої думки перетворюються на важку думу, і тут мене накриває.

Вони підходять тихо і підступно, як пінкертонівські детективи, заходять із двох боків — Депресія зліва, Самота справа. Їм не потрібно показувати мені своїх посвідчень. Я занадто добре знаю їх обох. Ми граємось у хованки вже багато років поспіль. Утім визнаю, що дуже здивована зустріти їх тут, у сутінках цього елегантного італійського саду. Вони так не пасують до цього місця.

Запитую: «Як ви знайшли мене? Хто вам сказав, що я в Римі?»

Депресія, мудра жінка, відповідає: «Як так? Ти не рада нас бачити?» «Забирайтеся геть», — кажу.

Самота, що грає роль доброго поліцейського, мовить: «Сорі, мем. Боюся, мені доведеться супроводжувати вас протягом усіх мандрів. Таке у мене завдання». «Краще б ви дали мені спокій», — відповідаю я, а вона стинає плечима, ніби перепрошує і підступає ще ближче.

Потім вони починають мене обшукувати. Вивертають кишені і витрушують звідти крихти радості, які я носила з собою. Депресія, як завше, конфісковує навіть мою ідентичність. Потім Самота розпочинає допит, якого я страшенно боюсь, бо це триває годинами. Вона ґречна, але невблаганна, і завжди заганяє мене в кут. Запитує, чи знаю бодай одну причину бути щасливою. Питає, чому я цього вечора сама-самісінька? Цікавиться (хоча ми проходили це анкетне запитання вже сотню разів), чому я не можу побудувати тривалих стосунків, чому зруйнувала власний шлюб, чому звела нанівець роман із Дейвідом, чому все і завжди зводжу нанівець із будь-яким близьким мені чоловіком. Вона допитується, де я була тієї ночі, коли мені виповнилося тридцять, і чому відтоді все пішло шкереберть. Чому не можу себе опанувати і жити у красивому будинку, виховуючи гарних діток, як кожна притомна жінка мого віку. Вона ніяк не вгамується і допитується, чому я вважаю, що заслуговую на римські канікули після того, як перетворила власне життя на такий гармидер. Питає, чому я вважаю, що втекти до Рима, наче якась студенточка, це спосіб стати щасливою. І як я уявляю свою старість, якщо й далі так житиму.

Дорогою додому я намагаюся від них відірватись, але ця парочка горлорізів мене вперто переслідує. Депресія хапає за плече, Самота дістає запитаннями. Я навіть забула про вечерю. Не хочу, щоб вони мене переслідували, не хочу, щоб підіймалися сходами до моєї квартири. Але я добре знаю Депресію. Вона має битку. Якщо вона вже вирішила зайти, її не спиниш.

«Чому ви приперлися сюди за мною? Так нечесно, — кажу Депресії. — Я розрахувалася з вами. Я відсиділа свій термін у Нью-Йорку».

Але вона лише понуро посміхається, вмощується у моє улюблене крісло, кладе ноги на мій стіл і закурює сигару, наповнюючи кімнату ядучим димом. Самота лише дивиться і зітхає, потім вкладається до мене у ліжко в одязі, взута і натягує на себе ковдру. Вона знову спатиме зі мною цієї ночі. Нутром відчуваю, що так воно й буде.

 

17

 

Я зіскочила зі своїх таблеток декілька днів тому. Це просто безумство — вживати антидепресанти, приїхавши до Італії. Як можна тут депресувати?

По-перше, я ніколи не прагнула вживати ліки. Опиралася цьому, як могла, маючи довгий перелік особистих застережень (скажімо, американці повернуті на пігулках; наслідки тривалого вживання цих ліків і їхній уплив на людський мозок достоту не відомі; це просто злочин, що зараз навіть американські діти ковтають антидепресанти; ми лікуємо симптоми, а не причини національної катастрофи в царині ментального здоров’я…)

Та все ж, упродовж останніх років життя, я була у такій чорній журбі, якої так просто не здолаєш. Поки мій шлюб розпадався, а потім набрала обертів драма з Дейвідом, я виявила у себе всі головні симптоми депресії — втрата сну, апетиту і лібідо, неконтрольовані ридання, хронічний біль у спині та розлади шлунка, схильність до усамітнення, відчай, неспроможність сконцентруватися на роботі, нездатність навіть засмутитись з того, що республіканці щойно вкрали перемогу на президентських виборах… і таке інше.

Коли ти заблукав у лісі, тобі потрібен час, щоб це усвідомити. Ти можеш довго переконувати себе, що всього лише відійшов кілька кроків від стежки, що ось-ось знову на неї вийдеш. Але коли настає ніч, а ти й гадки не маєш, де саме перебуваєш, доведеться нарешті визнати, що забрів дуже далеко і не знаєш навіть, із якого боку зійде сонце.

Я сприйняла свою депресію як битву за власне життя, бо так воно і було. Я вчилась у своєї депресії, намагалася розплутати клубок