Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

лише прийшла до неї, щоб дізнатися, чи може чоловік без носа носити гумову накладку і, якщо так, чи траплялися їй такі покупці.　

Ну що ж… Можна впевнено стверджувати, що траплялися, але їй дуже неприємно навіть говорити про це. І що ж тепер робити?　

Крокуючи по Голівелл-стріт, я захотіла зупинитися, присісти десь і подумати, можливо, зробити кілька нотаток, але затримуватися не можна. Навпаки, я квапилася, бо, хоч і поринула в задуму, однак зауважила чимало чоловічих голів, які поверталися мені вслід, і купу непроханих вітань від «молодиків», що тинялися біля друкарень, а один з них — ба навіть двоє! — ішли за мною назирці. Що, заради всього святого, відбувається?..　

Аж тут я збагнула, що моє обличчя розмальоване помадою, різними тінями, блиском, прикрашене накладними віями — такою я вийшла з потаємної ніші в крамниці Пертелоти.　

Ой леле! Які ж ці чоловіки недолугі. Що більше штучного, то більше вони… Це ж треба бути такими бовдурами, щоб дозволити перуці, підкладкам і кільком яскравим барвам закрутити собі голову. Невже в мене аж надто чарівний вигляд?　

Нарешті я дісталася ширших тротуарів на вулиці Стренд. Майже втікаючи з Голівелл-стріт і шукаючи, де б сховатися, я раптом почула знайомий вигук хлопчиська — торговця газетами: «Газета! Газета!» Я підійшла до нього, кинула в його кашкета пенні й узяла газету, одразу розгорнувши її, щоб сховатися.　

Відтак зусиллям волі я спробувала заспокоїти дихання. У важкі часи я завжди робила одне: уявляла обличчя матері й згадувала слова, які вона часто повторювала: «Еноло, ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами». Та думки про маму цього разу не заспокоїли мене, а тільки шпигнули серце, нагадавши про послання «АЙВІ ХОЧУ ОМЕЛУ ДЕ КОЛИ ЛЮБЛЮ ТВОЯ ХРИЗАНТЕМА». Я ж досі на нього не відповіла. Від неї воно чи ні?　

Аж надто багато негараздів. Що робити з матінкою? Чому місіс Кіпперсолт так дивно поводилася? Як знайти зниклого доктора Ватсона? Я переглядала колонки оголошень і шукала відповідь на моє повідомлення «Глід, берізка, спаржа й мак…» І таки знайшла її, однак полегшення не відчула:　

«М. М. В.: Беладона звичайна. ТИСяча подяк».　

Відповідь аніскілечки не допомогла. Тільки більше налякала.　

Беладона звичайна, гарна дика квітка з отруйними ягодами, нечасто зустрічається у посібниках із мови квітів, проте добре передає чітку погрозу. А глумливо вставлений тис, символ кладовища, говорив сам за себе. Вочевидь, це погроза смертю бідолашному доктору Ватсону.　

О боже, треба щось зробити! Але що? Ховаючись за газетою, я нерухомо стояла й силкувалася міркувати, але ніяк не могла скласти розсудливий план, бо краєчком ока помітила силуети чоловіків, що стовбичили неподалік і спостерігали за мною. Вони напевно намірилися переслідувати мене. Досі важко повірити, наскільки ж дурними можуть бути чоловіки! Однак досвід підтверджував, що, побачивши привабливу жінку, більшість із них перетворюється на тупих віслюків. От, приміром, як клерки у редакціях газет, що змінили своє ставлення до мене, коли я…　

Я аж очі вибалушила від цієї осяйної думки.　

Клерки.　

Редакції газет.　

Гм-м… Стратегія, звісно, ненадійна, бо мені бракує досвіду в жіночому мистецтві флірту, але спробувати таки варто. Мені ж нічого втрачати.　

Я згорнула газету й запхала її до сумочки з брунатним пакунком. Відтак підійшла до найближчої стоянки кебів, не зважаючи на докучливих молодиків, що тюпачили за мною назирці. Вибравши чотириколісну карету, у якій можна заховатися, я гукнула візникові:　

— На Фліт-стріт.　

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Дорогою я обмірковувала план, треба вбити двох зайців: по-перше, дізнатися, який вигляд має та людина, що передала повідомлення «Беладона звичайна. ТИСяча подяк», а по-друге, спробувати з’ясувати, чи справді повідомлення «АЙВІ ХОЧУ ОМЕЛУ…» надіслала моя мати.　

Спершу, на мою думку, треба розплутати справу з химерними букетами, адже життя доктора Ватсона досі під загрозою. Інша, радше егоїстична причина моєї вилазки полягала от у чому: припустімо, що повідомлення «Беладона звичайна. ТИСяча подяк» розміщене в усіх газетах, тож я матиму кілька спроб здійснити свій план; однак послання 11233162 25144564 і т. д. («АЙВІ ХОЧУ ОМЕЛУ…») розміщене тільки в «Пел-Мел Газет», тож треба визначитися з тим, як поводитися, перш ніж завітати до їхньої редакції.　

Усамітнившись у кебі, я дістала з-за пазухи ножиці, щоб вирізати повідомлення з газети й викинути її. Коли екіпаж під’їхав до рогу Фліт-стріт, де сновигало найбільше люду, я постукала по даху кеба, щоб візник зупинився. Заплативши за проїзд, я пройшла кілька кроків до найближчої редакції (як виявилося, «Дейлі Телеграф») і підійшла до стола, за яким сидів молодик, що скидався на типового «джентльмена»-гульвісу і вовтузився з ручкою та промокальним папером.　

— Перепрошую, — пролепетала я тонесеньким голосочком.　

Він байдуже підвів очі, та, вражений моєю красою, виструнчився, немов мисливський пес, що унюшив дику качку.　

— Чи не пам’ятаєте ви, хто опублікував це повідомлення? — проворкотіла я, показуючи вирізку з газети.　

— Я, ем-м. — Йому довелося докласти неабияких зусиль, щоб одночасно і читати повідомлення, і жерти мене очима. — «Беладона звичайна, ТИСяча подяк». А, так, воно справді дивне. Здається, я пригадую…　

— Ми не розголошуємо такої інформації, — перервав його сухий жіночий голос. Я підвела погляд і побачила поруч старшу жінку, явно наглядачку, в накрохмаленій блузі. Вона спопелила поглядом молодика за столом, але зауваженнями закидала мене, та ще й насварила, як школярку: — Якщо ви публікуєте особисте повідомлення, то напевно не хотіли б, щоб хтось розкрив вашу особу, чи не так?　

Я вихопила свою вирізку з рук бідолашного клерка, розвернулася й гордо вийшла з редакції. От тобі й «Дейлі Телеграф».　

Я рушила до наступної друкарні.　

День тягнувся доволі довго. Змилуюся над чутливими читачами й не переказуватиму всіх відмов, яких мені довелося вислухати, і всі ті ситуації, коли я майже отримала бажане. Скажу лише, що чоловіки радо вітали мене, а от жінки — ні. Навіть навпаки. Та мені таки пощастило　 роздобути трохи відомостей у чоловіків, коли поруч не було жінок. Деталі розкрили двоє молодиків — не назву їх джентльменами, бо обидва натякали на якусь віддяку з мого боку, а мені й без того було до смерті соромно, коли я лестощами вивуджувала з них інформацію. Та якщо відкинути мою дівочу відразу до них, я таки отримала задовільний результат: їхні свідчення збігалися. Обидва сказали, що повідомлення про беладону звичайну опублікував страшенно дивний чоловік із сивою цапиною борідкою і в капелюсі-циліндрі, хоча було схоже, що він не з вищого класу. Він явно намагався здаватися вищим, адже