Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

із крамничок, де продають мастику для обличчя, тюбетейки та іншу маскарадну атрибутику. Можливо, навіть у тій самій, де я купила ці родимку й перуку.　

У «Пертелоті».　

Яка раніше називалася «Шантеклером».　

Еврика! Мені негайно треба щось зробити, тож я іду туди.　

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Варто віддати належне пласколицій власниці «Пертелоти»: вона не вирячилася на мене і не скрикнула, коли я зайшла до її крамниці. А лише пильно придивилася до мене й пробурмотіла:　

— Боже мій! Святі небеса! Ви чудово даєте собі раду. Я в захваті, міс, ем-м, Еверсоу.　

Отже, вона впізнала перуку й родимку, запам’ятала мій непоказний вигляд того разу, як я робила покупки, і навіть пригадала ім’я, яке надрукувала на моїх візитівках.　

— Дякую. — Я всміхнулася. Ми обидві знали, що це ім’я — не моє. Так само вона знала, що я зовсім не та, чий образ собі створила. Однак у її тоні не вчувалося жодних глумливих, поблажливих чи то хитрих ноток. Він був теплий і розсудливий, я б навіть сказала, материнський…　

А чи мама колись так поводилася зі мною?　

«Не думай про маму».　

— Чим вам нині помогти?　

Насилу навівши лад у думках, я спрямувала їх у правильне русло — як би розпитати Пертелоту, аби вона цього не помітила. Тож довелося вдавати, що я завітала до її крамниці з іншою метою.　

— «Іспанські папірці», — пробурмотіла я, — ними трохи незручно користуватися. Чи є у вас щось… інше…　

— Звичайно. Ходімо зі мною.　

Вона провела мене в глиб крамниці до ніші за ширмою. Там зберігалося чимало дивовижних засобів різної консистенції — рідини, пасти й пудри, якими можна непомітно підкреслити очі. Краплі, що надають блиску очам. Нарощення для вій, щоб не користуватися позбавленими смаку накладними. Блиски для повік та брів, тіні й пастельні пігменти.　

— Секрет у тому, — пояснювала Пертелота, — шоби використати зовсім трошка. Якшо хтось помітить, тож усе було намарно.　

Сидячи на розкішному, оббитому мереживом стільчику навпроти добре освітленого дзеркала, я взялася легенько наносити на обличчя чудодійні мазі, які вона мені показувала.　

— Дивовижно! — вигукнула я.　

— Еге ж.　

— А цим користуються актори для вистав?　

— Ні, їх важко уздріти на сцені. Це маловідомі «пом’якшувальні засоби», міс Еверсоу. Такі можна знайти у замкнених шухлядках туалетних столиків графинь, герцогинь, ба навіть королеви.

То були, звісно, гучні слова, але чомусь мені хотілося їй вірити. Мене це все страшенно вразило, і я підняла погляд на її просте широке лице з двома сивими гульками по боках.　

— Це велика честь. Але як ви взагалі натрапили на ці речі?　

— Я знаюся на цій справі.　

— І як ви взялися за неї?　

— Ви хочете сказати, як хтось безнадійно незугарний взявся за справу, шо стосується таємниць краси? — Вона промовила ці напрочуд відверті слова усміхаючись, без тіні гіркоти, ніби потішаючись із цього. — Іронія, еге ж?　

Я була водночас і захоплена, і збентежена її неймовірною відвертістю.　

— Це зовсім не те, що я мала на увазі, — щиро мовила я. — Як жінка взагалі стала власницею такого дивного магазину, як оцей?　

Вона трішки завагалася, перш ніж відповісти, що було дивно для такої прямолінійної людини.　

— Ох, бачте, раніше він належав моєму чоловікові.　

— Он як! То Шантеклер — ваш чоловік?　

Звичайно ж, її чоловік напевно не звався Шантеклером. Гадаю, саме тому вона трішки дивно всміхнулася.　

Але я й далі робила припущення:　

— А він був актором чи як? Через це він взявся за продаж таких речей?　

— Ні, зовсім ні. — Здавалося, що Пертелота неохоче відповідає на мої питання.　

— А зараз він, ем-м, відійшов на той світ? — Якщо так, то цілком логічно, що вона взялася керувати крамницею, коли овдовіла.　

— Ні, він відійшов від справ.　

Своїм тоном Пертелота спробувала покласти край моїм розпитуванням, але я не збиралася відступати.　

— Справді? Як чудово! — лопотіла я. — І як же він проводить тепер час?　

— У своїй любій теплиці. — Вона так різко відповіла, ніби насправді у вільний час її чоловік топив цуценят.　

У теплиці?　

Я завітала сюди, аби якось дізнатися, чи не з’являлися сюди чоловіки в пошуках накладних носів, а натомість з’ясувала, що її чоловік, цілком можливо, вирощував лиховісні квіти.　

— Вам не подобаються теплиці? — прожебоніла я.　

— Мені не подобаються чоловіки, — похмуро відказала вона з такою нищівною відвертістю, що ми обидві засміялися. Відтак вона змінила тему: — Міс Еверсоу, показати вам найновіші пом’якшувальні засоби для губ?　

Щоб задобрити її, я підфарбувала губи рожевим пігментом, а потім вибрала кілька «маловідомих пом’якшувальних засобів», які Пертелота мені показала, і заплатила за них, сподіваюся, доволі щедро, щоб вона була гарної думки про мене. Пертелота запакувала покупку в брунатну паперову торбинку, яку я заховала до своєї сумочки на шворках. Та, виходячи з крамниці, я завагалася на порозі. Якщо мені не вдалося підвести розмову під своє питання, то, мабуть, варто поцікавитися відверто. І просто зараз.　

— Мені цікаво, — мовила я ніби між іншим, — чи траплялись у вас випадки, місіс, ем… — Цією паузою я чекала на її ім’я.　

— Кіпперсолт, — неохоче відповіла вона.　

— Ага. Місіс Кіпперсолт, чи траплялись у вас випадки, коли хтось шукав накладні вуха чи, можливо, пальці? Чи бували покупці, які втратили ці частини тіла?..　

Вона закивала і мовила, не приховуючи гордості:　

— Авжеж, звичайно…　

Та я ще не договорила.　

— Чи, може, накладний ніс?　

Вона різко припинила кивати й відповіла крижаним тоном:　

— А чого ви питаєте?　

— Мій знайомий розповів мені цікаву й трохи моторошну історію про те, як зустрів чоловіка, у якого відвалився ніс, — відказала я. — Тож мені стало цікаво…　

— Шо він вже накоїв? — вигукнула вона.

А це вже справді цікаво!　

— Хто? — запитала я.　

— Не зважайте. — Її усміхнене обличчя враз спохмурніло. Я зненацька усвідомила, яка ця жінка кремезна й сильна, і ледве стрималася, щоб не позадкувати від неї. Її материнська приязнь зникла, миттєво перетворившись на загрозу.　

— Чого ти тута нишпориш? — гримнула вона, вже навіть не силкуючись приховати говірку кокні. Стиснувши кулаки на широких стегнах, вона глипнула на мене. — Хто ти така, га? Тепера ти знаєш моє ім’я, то кажи, як тебе звати!　

А коли я не відповіла, вона вигукнула:　

— Махай звідси під три чорти і більше не потикайся сюди!　

А я і не думала затримуватися, щоб посваритися. Та дорогою аж палала з цікавості, викликаної цією розмовою. Я ж лише прийшла до Пертелоти… тобто до місіс Кіпперсолт, подумки нагадала я собі, Кіпперсолт. Треба запам’ятати це прізвище. Я ж