Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

був доволі низькорослим, кістлявим і загалом якимось бридким. Я змусила їх пояснити, що саме, окрім низького зросту, викликало у них таке враження, і обидва сказали, що чоловік мав дивний вигляд. Один порівняв його з мерцем, а інший — із прокаженим. Я запитала чому, один із молодиків трохи розгубився, але відповів, що лице того чоловіка здавалося дивним.　

— Таке, ніби дивишся на воскову ляльку.　

Мені здалося, що їхні слова цілком збігаються з описом перестрашеного вуличного хлопчиська: «Із довгою пикою і цапиною борідкою, а ше в капелюсі-циліндрі. Хіба шо носа собі відірвав». Це був чоловік із накладним носом, стик якого приховувала мастика для обличчя. Така хитрість справді могла надати його обличчю доволі неприємного вигляду чи текстури і зробити бридким на позір.　

З огляду на те, що мені вдалося дізнатися, можна впевнено припустити, що на моє повідомлення відповів відправник дивних букетів власною персоною. Я зраділа, що його особа підтвердилася, та все одно не могла заспокоїтися. Як же знайти цього дивакуватого чоловіка?　

І гадки не маю.　

Хоча Пертелота, тобто місіс Кіпперсолт, таки може щось про нього знати, адже дуже дивно відреагувала на моє питання, вигукнувши: «Шо він вже накоїв?» А потому й узагалі розлютилася та вигнала мене з крамниці.　

Гм-м.　

Отже, треба дізнатися, де мешкають Кіпперсолти, та з’ясувати, чи не вирощує часом містер Кіпперсолт у своїй теплиці глід. Однак мені дуже кортіло побачити самого містера Кіпперсолта й пересвідчитися, що його обличчя й справді довгасте, мертвотне, мов у прокаженого, воскове тощо.　

Може, вдасться вийти на нього, простеживши за місіс Кіпперсолт, коли вона повертатиметься додому з роботи?　

Однак після нетривалих роздумів я вирішила, що це нерозсудливо. О цій порі року крамниці зачиняються до настання темряви, і якщо місіс Кіпперсолт помітить мене, то впізнає, хоч як би я не вдягнулася, бо вже бачила мене у різних подобах. А ще не дуже хотілося повторювати пригоду зі стеженням. Минулого разу, коли я йшла вулицею назирці, уникаючи світла ліхтарів, то ледь не потрапила під копита клайдсдейльського ваговоза[16], який тягнув віз деревини.　

Ні. Треба знайти містера Кіпперсолта іншим способом.　

Кіпперсолт — не таке вже й поширене прізвище. Знайти місце проживання цієї людини було б доволі просто, якби Лондоном нормально заправляли. На жаль, це було не так. І найбільше місто світу мало найгіршу організацію. Лондон складався — чи, радше, розкладався — на понад двісті районів, і в кожному був свій архіваріус, свій збирач податків, свої констеблі тощо.　

Однак можна припустити, що Кіпперсолти живуть неподалік своєї крамнички — так велося у літніх людей, що мали свою справу, яку започаткували ще до появи метрополітену, котрим працівники з околиць тепер добираються до Лондонського Сіті. Якщо Кіпперсолти мешкають на Голівелл-стріт або десь неподалік, то мені, можливо, доведеться навідатися лише у дві-три районні контори, щоб здобути якусь інформацію.　

Поки ці думки роїлися в моїй голові, ноги вели мене по Фліт-стріт до єдиної друкарні, яку я ще не відвідала, — до «Пел-Мел Газет».　

Та щойно я зайшла туди, як серце моє гупнуло в п’яти: за столом сиділа жінка, яка скидалася на стару дівулю та ще й виструнчилася так, ніби проковтнула палицю.　

Все одно треба спробувати. На підвіконні лежали примірники кількох минулих випусків газет. Моє дурне серце калатало під кинджалом, схованим у ліфі сукні. Я знайшла потрібну газету й розгорнула її на сторінці особистих повідомлень, де виднілося: «11233162 25144564 1453124364 6112 33144352 4385214385 54311495 25345242116354125311» («АЙВІ ХОЧУ ОМЕЛУ ДЕ КОЛИ ЛЮБЛЮ ТВОЯ ХРИЗАНТЕМА»).　

Я показала його жінці за столом, яка й справді нагадувала палицю, і запитала, мало не благаючи:

— Чи не могли б ви сказати, хто залишив це повідомлення?　

— Аж ніяк не можу, — відрубала вона.　

Не може чи не хоче? Ця самотня королева свого невеличкого краю мала б знати все.　

Я спробувала ще раз:　

— А чи не могли б ви хоча б сказати, був це чоловік чи жінка?　

Якщо жінка — то тільки мама.　

Від цієї думки моє серце завмерло, бо якщо й справді так, то я все одно не знаю, що відповісти на це повідомлення.　

Та стара діва за столом тільки гаркнула:　

— Нічим не можу вам допомогти.　

Я навіть запропонувала їй хабаря, на що вона обурилася. Мені ніяк не вдавалося вгамуватися, тож кілька хвилин я благала її і вийшла з друкарні тільки тоді, коли жіночка пригрозила викликати констебля.　

Ну що ж, принаймні я зробила все можливе.　

Мої почуття змішалися, немов інгредієнти дивного пудингу: хтозна, чи засмутилася я через те, що нічого не розвідала, чи, навпаки, зраділа? Та поки що я подумки виштовхнула образ матінки на задній план.　

Треба взятися до більш нагальної справи.　

Смертельної справи, ТИСяча подяк.　

За кілька годин я повернулась до скромної оселі враженої місіс Таппер, яка шалено закліпала очима, побачивши мене на порозі.　

— Міс Мешл, — непевно озвалась вона, — ви будете вечеряти?　

— Ні, дякую, місіс Таппер! — Я квапилася перевдягнутися в темний непримітний одяг. — У мене обмаль часу.　

Та від цього не легше, бо сьогодні я пропустила й обід, і тепер почувалася порожньою, немов барабан.　

— Га? — Глуха старенька притулила до вуха слухову трубку.　

— Ні! Дякую! Місіс Таппер! — Вряди-годи мені стало легше від крику, який зазвичай дуже дратував.　

Я ледве волочила ноги після того, як обійшла всю Фліт-стріт вздовж і впоперек, а ще пооббивала пороги вісьмох — ні, десятьох або й більше — районних контор, шукаючи Кіпперсолта. І знайшла лише одного — Августа Кіпперсолта, якого запроторили до психлікарні «Колні Гетч». Він точно не той, кого я шукаю. Тож загалом день видався дуже важкий.　

І все-таки залишалася остання надія — повернутися до Пертелоти до того часу, як ця сколошкана величезна жінка-квочка зачинить віконниці. І простежити за нею.　

Ледве дошкутильгавши до кімнати, я скинула з моїх бідолашних ніг незручні, але модні черевички. Зірвала перуку й вислизнула з сукні з персикової тафти, отороченої крихітними стрічечками. Таке вбрання не годиться для маскування. Я вихопила з шафи темну вовняну блузку й спідницю. Натягнула товсті шкарпетки на натерті ноги та взула улюблені й зручні старі чорні черевики. Змивати «рідкісні поліпшувачі» з обличчя не було часу, тож я розмазала по щоках попіл із каміну. І перетворилася на просту дівчину з вулиць. Заховавши свій найдовший кинджал спереду корсета, я схопила вигорілу чорну шаль, щоб накинути її на голову, і збігла сходами до дверей. Я не бачила, а радше відчула, як місіс Таппер збентежено поглянула мені вслід.