Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— КЕБ! — владно вигукнула я першому-ліпшому екіпажу, який побачила.　

Візник, хоч і сам не був вельможею, вражено обернувся — бач, його гукнуло дівчисько з лондонських нетрів.　

— Ти шо, до мене кричиш?　

Я кинула йому золоту монетку, яка миттєво вгамувала всі його сумніви й заперечення.　

— На Стренд до церкви Сент-Мері, — сказала я, залізши в кеб. Ріг цієї вулиці був поруч із Голівелл-стріт. Візник не повинен знати, куди мені насправді треба. — Дам ще один соверен, якщо доїдемо туди за десять хвилин.　

— Так, мем!　

Часом жменя монет давала кращий результат, аніж чарівна врода, і блискавично змінювала статус людини.　

— Будьте певні! Ми зі стариганем Диригентом вмент доправимо вас туди! — Візник цвьохнув батогом нещасного старого коня із неприродно вигнутою шиєю, аж той зірвався на рись, а я намагалася не згадувати прочитане в книзі «Чорний Красень»[17]. Силкуючись не хилитатися разом із екіпажем, я змусила себе обміркувати те, що чекало мене попереду.　

Не люблю я отак стрімголов кидатися в невідомість, але, здається, цей момент не можна проґавити, адже в гнівному тоні Пертелоти — себто місіс Кіпперсолт — я відчула ту нагоду, яка може ніколи вже не повторитися.　

Таки доведеться простежити за нею до дому, адже вона забере із собою оту лють і спробує виплеснути її на свого чоловіка: «І шо ти тепер накоїв?» І мені страшенно хотілося якось, ще не знаю, яким чином, почути його відповідь.　

І обов’язково треба побачити містера Кіпперсолта. Я довгий час уявляла його, тож побачивши, можу або підтвердити, або спростувати такі власні гіпотези.　

Можливо, цей чоловік під час бойових дій або внаслідок нещасного випадку покалічив лице, включно з носом.　

Намагаючись приховати вади зовнішності, він майстерно користується мастикою для обличчя, гумовими накладками тощо. Може, і крамницю, де продаються саме такі засоби, відкрив, щоб самому завжди мати доступ до них?　

Оскільки він сам не вдався вродою, то, можливо, заради спільного ведення господарства і всього такого побрався із напрочуд негарною жінкою, яка не мала інших перспектив.　

Може, з амбіційною жінкою, істинною кокні?　

Якщо вона вийшла за нього не з любові, а заради зиску, то чи могла вивищитися настільки, щоб врешті прибрати справи крамнички до своїх рук?　

Можливо, він образився, що його так відштовхнули. Образився настільки, що…　

Що зробив що? Помстився докторові Ватсону?　

За що ж він міг точити зуби на доктора Ватсона?　

Ану, зачекайте хвилиночку. Може, він звинувачував Ватсона в тому, що сталося з його носом? А що, як це відбулося під час Другої англо-афганської війни, на якій Ватсон служив військовим хірургом? Можливо, саме Ватсон ампутував його пошкоджений ніс?　

«Блискуче!» — подумки похвалила я себе, радіючи, що мені вдалося провести такий вельми ймовірний ланцюжок зв’язків.　

Кеб, який досі мчав, вихиляючись та зрізаючи повороти, різко зупинився на місці призначення.　

Я вихопилася з дверцят, коли колеса ще не припинили крутитися, і щодуху рвонула вперед, кинувши візникові соверен через плече, хоча в мене не було з собою годинника, щоб перевірити, чи він справді доставив мене вчасно.　

І все-таки вчасно.　

Засапана, я визирнула за ріг Голівелл-стріт і побачила, як місіс Кіпперсолт зачиняє на ніч останні віконниці своєї крамниці. Відтак вона зайшла всередину, щоб замкнути їх.　

Останні промені світла, блаженного сонячного світла, яке рідко з’являлося в Лондоні, затрималися на гостроверхих дахах тісно притулених один до одного будиночків. А я чекала, спостерігаючи за дверима: вона мала от-от вийти в пальті й капелюшку, в рукавичках і з парасолькою, замкнути двері й рушити додому.　

Денне світло поступилося сутінкам, а я досі чекала.　

Місіс Кіпперсолт так і не вийшла з крамниці.　

Що ж могло трапитися? А може… трясця, тільки не це! Невже вона вийшла через чорний хід?　

Навряд чи, адже Голівелл-стріт звивалася попри краєчок страшенно забитих лондонських нетрів, де хиткі хатини підпирали одна одну плечима, і в кожній аж кишіли кубла злидарів. Ті халупи одну від іншої відділяли проходи — ні, радше тунелі завтовшки з ринву, адже верхні поверхи зросталися між собою. Світла в них не було, та й чистотою вони нагадували рівчаки — повнісінькі щурів і лондонських обідранців.

Навряд чи місіс Кіпперсолт наважилася б сама пройти такою наземною каналізацією. Хіба що бажала привернути увагу Джека-Різника та його послідовників.　

Так само неймовірно, що вона якось прослизнула, а я її не помітила.　

Та з кожною хвилиною скидалося на те, що саме так і сталося і я піймала облизня. І це я називаю себе зникологинею? Ні, я звичайне дівчисько, якому до снаги лиш витинати паперових ляльок. Навколо гуснув морок, і мене охопив розпач. Із вікон над головою линуло світло, але воно не давало розради, а тільки заштовхувало мене ще глибше в тінь, бо ці дерев’яні будівлі нависали над вулицею, мов поточені морем скелі: верхні поверхи звисали над тротуаром, дахи пнулися вгору, а кожен карниз та еркер виступав над нижчим. Здавалося, ніби ці халупи побудовані догори дриґом — зверху масивніші, ніж унизу, і от-от заваляться.　

Як і мій крихітний, ледве живий саморобний світ. Я намагалася розплутувати справи й знаходити зниклих людей, але що це дало? Ось стою сама в темряві, покинута власною матір’ю. А на душі так тоскно, що хочеться нявчати, немов загублене кошеня…　

Поверхом вище крамниці Пертелоти зненацька спалахнуло світло лампи. Тієї ж миті у мене в думках, так би мовити, теж блиснуло осяяння. Мої драматичні роздуми вмить урвалися. Наступної секунди, покинувши свої страждання і свій сховок, я перебігла вулицю до тротуару біля «Пертелоти». Тепер, коли крамниці зачинилися, вуличка збезлюдніла.　

А якщо це справді вона у тій кімнаті вгорі, під якою похитувався вирізьблений із дерева знак-півень… А й справді, цілком імовірно, що вона мешкає просто над крамницею… І чому я не подумала про це раніше?!　

Але треба пересвідчитися.　

І швидко. Вони вже сваряться. Так, із кімнати нагорі чується голос Пертелоти, я впізнала це глибоке контральто. Вона завзято лається з кимось. Крізь ледь прочинене вікно до мене долинали розлючені голоси, однак слів не розібрати.　

Треба підібратися ближче.　

Але як?　

За мить я принаймні вже зрозуміла, з чого почати. Зробивши три стрімкі кроки до темної і смердючої вузької щілини між крамницею Пертелоти й сусіднім магазином, я підібгала спідницю до колін і, притискаючись усім тілом до протилежних стін, подерлася вгору. Чесно кажучи, не можу детально описати, як я це зробила, не почервонівши