Arachne - ХІллер 2, Arachne

- Це важливо? — спитала вона тихо, спостерігаючи, як на екрані почали з'являтися файли.

— Це все, — відповів він, навіть не обернувшись. — Це ключ до того, щоб зруйнувати їхню систему. Вони сховали дуже багато, але ми знайдемо все.

Вона кивнула, відчуваючи, що тепер вони справді стали однією командою. Тут, у темному підземеллі, серед іржавих труб і непрацюючих ламп, Ліліан вперше відчула, що їхні цілі переплітаються настільки сильно, що вже неможливо зрозуміти, де закінчується власна боротьба, а де починається його.

Якоїсь миті Ліліан завмерла, озирнувшись на нього. Вона бачила, як він впевнено розмінував систему безпеки, як його пальці легко справлялися з кодовими панелями. Він був у своїй стихії. Він був людиною, яка знала, як функціонує ця тіньова сторона світу, і для якої не існувало понять "правильно" або "неправильно". Все тут було лише питанням сили та влади.

Вона відчула, як між ними формується нове розуміння. Це було щось більше, ніж просто вимушене партнерство заради спільної мети. Вона бачила його іншим — тим, хто пройшов через темряву, але не став її частиною, тим, хто вибрав свій шлях, щоб спокутувати минуле і, можливо, знайти щось, що він давно втратив. У його жестах, поглядах було щось, що заворожувало її, те, що вона не могла до кінця зрозуміти, але що змушувало серце битися швидше.

Пізніше, коли вони сиділи в затишному місці, спостерігаючи за черговою зустріччю представників "Чорних Ниток", Ліліан відчула, що між ними виник якийсь особливий зв'язок. Це була не просто близькість, заснована на загальних небезпеках чи потребі вижити. То була близькість, яку не можна було розірвати.

Хіллер знову нахилився до неї, щоб щось сказати, але на мить затримався, його очі зустрілися з нею. Між ними пробігла іскра, і Ліліан зрозуміла, що вони вже зайшли надто далеко, щоб зупинитися. Їхні шляхи сплелися, і кожен крок тільки все глибше вів їх у цей темний лабіринт, де межі між "хорошим" та "поганим" давно зникли.

— Ти починаєш бачити світ інакше, чи не так? — тихо сказав Хіллер, дивлячись на неї.

Вона кивнула, не відводячи очей.

— Я починаю бачити його так, як ти бачиш його, — відповіла вона.

Хіллер посміхнувся, його губи ледь торкнулася гірка посмішка.

- Це непростий шлях, Ліліан. Він змінює людей.

— Можливо, — сказала вона, — але мені здається, що цей шлях веде до чогось справжнього. До того, що справді має значення.

Її слова зачепили його, він відвів погляд і поринув у свої думки. Може, вперше за довгий час хтось побачив у ньому не просто втікача та злочинця, а людину, яка, незважаючи на всі перепони, все ще шукає справедливість у цьому світі.

Хіллер на мить завмер, коли слова Ліліан прорвалися крізь холодну атмосферу підземелля. Його обличчя, зазвичай спокійне і непроникне, змінилося. Її слова зачепили щось глибоке всередині, щось давно поховане під шарами зради, болю та необхідності виживати. Він повільно відвів погляд, ніби не хотів, щоб вона помітила цей швидкоплинний прояв уразливості.

В кімнаті стало на мить ще тихіше. Шум серверів, які все ще передавали дані, видавався далеким і неважливим. Хіллер був занурений у свої думки. Може, вперше за довгий час він усвідомив, що хтось побачив у ньому не просто тіньового рейнджера, втікача та злочинця, ім'я якого шепотіло на вулицях Вальхейма. Ліліан, схоже, зуміла зазирнути далі — побачити не лише його методи, а й мотиви, ту внутрішню боротьбу, яку він так довго приховував від усіх, включно із самим собою.

Справедливість. Це слово було ніби гіркий присмак його мовою. Колись давно, ще до того, як він поринув у цю брудну гру, справедливість справді щось означала для нього. Але ж тепер? Вона здавалася недосяжною мрією, примарною ілюзією, яку використовували ті, хто сам був далекий від неї. Але Ліліан ... Вона все ще вірила в неї. І, що дивно, вона вірила в нього.

"Я просто людина, Лілі", - подумав він, хоча не сказав цього вголос. "І іноді люди ламаються."

— Ти не знаєш усієї правди, — нарешті тихо сказав він, ніби говорив не тільки їй, а й самому собі. — Все це… я надто довго боровся, щоб пам'ятати, навіщо все почалося. Тепер це просто питання про виживання.

Він повернувся до неї, і в його очах на мить відбилася втома, така глибока, що здавалося, що вона тривала цілу вічність. Вони не мали ні звичного холодного розрахунку, ні байдужості, які зазвичай супроводжували його. Лише людина, яка втомилася від нескінченної боротьби.

— Колись я вірив у справедливість, — признався він нарешті, змушуючи себе знову зустріти її погляд. — Колись я думав, що зможу щось змінити. Але це місто… цей світ… вони поглинають таких, як я. І роблять нас тими, ким ми стаємо.

Ліліан дивилася на нього, її серце билося швидше. Вона відчувала, як його слова проникають углиб її душі, змушуючи замислитися. Але вона знала одне: незважаючи на його похмурий тон, усередині його все ще була іскра - та сама іскра, що колись запалила в ньому бажання боротися. І тепер, коли він стояв перед нею, зламаний, але не остаточно переможений, вона хотіла допомогти йому повернути ту віру, яку він втратив.

— Ти не втрачений, Хіллере, — сказала вона твердо, але лагідно. — Це місто не змогло зламати тебе повністю. Ти все ще тут, ти все ще борешся. Навіть якщо ти цього не бачиш сам, я бачу.

Хіллер заплющив очі, ніби намагаючись переварити її слова. Він знав, що був на краю. Темрява завжди чекала на нього, готова поглинути його цілком, але зараз… зараз він не був один. Ліліан простягла йому руку — не фізично, але духовно, і її рішучість була тим якорем, який міг утримати його від падіння.

Він розплющив очі, у них знову з'явилася звична сталь.

— Можливо, — відповів він, знову став твердим. — Але якщо я знову повірю в це… нам доведеться йти до кінця. Без пощади.

Ліліан кивнула, її погляд був сповнений рішучості.

- Я готова.

І в цей момент вони обидва знали, що їхні шляхи були пов'язані тепер міцніше, ніж будь-коли. Темрява оточувала їх, але світло справедливості, хоч би яким примарним він здавався, все ще горіло всередині.