Arachne - ХІллер 2, Arachne

Ліліан йшла вузьким темним провулком Вальхейма, її кроки луною відбивалися від стін. Місто, яке вона знала з дитинства, раптом здалося їй чужим. Вона відчувала тривогу, ніби щось витало в повітрі, готове обрушитися будь-якої миті. Хіллер був поруч, але між ними висіла тиша. Все, що вони зробили протягом останніх тижнів, не залишилося непоміченим. "Чорні Нитки" тепер стежили за кожним їхнім кроком.

Вони досягли старого складу на околиці міста, яке служило їм тимчасовим укриттям. Усередині все виглядало так само, як і завжди — порожні стіни, сира підлога та кілька стільців. Але Лілі відчувала, що щось змінилося. Надто тихо. Занадто спокійно.

- Відчуваєш? — тихо промовив Хіллер, зупиняючись біля дверей. Його очі були напружені, як у звіра, загнаного в куток.

Лілі кивнула, стискаючи пістолет. Вона звикла довіряти своїй інтуїції, а зараз кричала про небезпеку.

І тут усе почалося. Секунди тяглися, як годинник, але вже за мить тиша розірвалася: перший постріл прорізав повітря, вдаривши в стіну поряд з Лілі. Вона пригнулась, висмикнувши пістолет, і зникла за найближчою колоною. Хіллер був уже в русі, його рефлекси спрацювали раніше, ніж Лілі встигла усвідомити, що сталося. Він відкрив вогонь у відповідь, цілячись у напрямку пострілу.

- Вони нас знайшли! — гукнула Лілі, озираючись у пошуках укриття. У її вухах брязкотів звук куль, що ударялися об бетон.

З тіні почали виходити постаті - "Чорні Нитки". Їх було більше, ніж вона могла припустити. Начебто все угруповання прийшло сюди, щоб покінчити з ними раз і назавжди.

- Лілі, сюди! - крикнув Хіллер, проберучись до неї, прикриваючи її від пострілів. Його рухи були швидкими та точними, але навіть він не міг стримувати їх довго. — Нам треба вибиратись!

Але Лілі розуміла, що шляху назад немає. То був момент, коли все вирішувалося. Вона глянула на Хіллера, який відбивав атаки ворогів з неймовірною спритністю, і зрозуміла, що тепер вони пов'язані набагато сильніше, ніж раніше. Її життя залежало від нього, так само як і його від неї.

- Вперед! — закричала вона, вискочивши з укриття і відкривши вогонь супротивникам.

Ситуація погіршувалась з кожною секундою. Люди Маестро оточували їх, їхні обличчя були приховані під масками, але злість і бажання знищити Лілі та Хіллера відчувалися буквально у повітрі. Кулі свистали над головою, стіни сипалися від ударів, і кожен їхній крок був боротьбою за виживання.

Вони відступали до протилежної сторони складу, намагаючись вибратися. Навколо них були лише старі залізні двері та уламки – все, що вони могли використовувати як тимчасове прикриття. Ліліан намагалася прикривати Хіллера, стріляючи у бік ворогів, але кількість противників лише зростала.

— Це засідка, — прохрипів Хіллер, притулившись до стіни, щоб перевести дух. Він глянув на Лілі, його погляд був холодний, але в очах блиснуло щось, що вона не могла розшифрувати.

- Я знаю, - кивнула вона, витираючи піт з обличчя. Серце шалено калатало в грудях, але її думки залишалися ясними. Це була їхня остання можливість вирватися. - Які шанси?

- Не має значення, - відповів Хіллер, заглядаючи за кут, щоб оцінити обстановку. — Ми або прориваємося, або вони дістануть нас.

У цей момент Лілі почула, як щось глухо вдарило у двері складу. Її очі розширилися, коли вона усвідомила, що це був не просто удар, це був вибух. Полум'я рвонуло повітрям, збиваючи з ніг противників, але також позбавляючи Лілі і Хіллера дорогоцінного часу.

— Тікаємо! - закричав Хіллер, схопивши Лілі за руку і захоплюючи її геть від вогню. Вони побігли через склад, ховаючись за колонами та уламками, поки вибух руйнував усе довкола. Полум'я огортало їх, як тінь, погрожуючи поглинути.

Незважаючи на приголомшливий гуркіт вибуху і жар полум'я, від якого ставало важко дихати, Ліліан і Хіллер продовжували тікати. Навколо руйнувалися стіни, металеві балки з тріском падали вниз, перетворюючи склад на хаос. Лілі відчувала, як повітря ставало все гарячіше, але страх поступився місцем інстинкту — їй потрібно було вижити, а отже, не можна було зупинятися.

Хіллер тримав її за руку, його хватка була міцною і впевненою, як якір серед цього бурхливого моря вогню. Вони продиралися через уламки, лавіруючи між падаючими уламками та перекриттями. Якоїсь миті Лілі подумала, що вони можуть не встигнути, але Хіллер не зупинявся, тягнув її вперед, наче знав кожен поворот цього лабіринту.

За кілька хвилин, які здалися вічністю, вони вискочили назовні. Свіже нічне повітря обрушилося на них як порятунок, і Ліліан відчула, як адреналін на мить відступив, давши їй можливість перепочити. За їхніми спинами склад руйнувався під натиском вогню та вибухів.

Вони зупинилися біля найближчого провулка, ховаючись у тіні. Обидва були виснажені, їхні тіла вкриті брудом та кіптявою. Лілі притулилася до холодної стіни, намагаючись упіймати дихання. У вухах все ще дзвеніло від вибухів, але всередині росло дивне полегшення — вони вижили.

— Чорт, — тихо видихнула вона, провівши рукою по обличчю, прибираючи пасма волосся, що липне до лоба від поту. — Це було дуже близько.

- Це тільки початок, - сказав Хіллер з хрипким голосом, теж важко дихаючи. Його очі все ще були напружені, але в них уже не було тієї паніки, що на мить промайнула під час втечі.

Лілі глянула на нього, усвідомлюючи, як близькі вони були до смерті кілька хвилин тому. Ця людина, з якою вона боролася пліч-о-пліч, була більшою, ніж просто злочинець чи союзник. Він став чимось більшим у її житті, і вона не могла це ігнорувати.

— Нам треба зустрітися з командою, — сказала вона, переводячи розмову на нагальне. — Спарк, Райдер та Рен мають знати, що "Чорні Нитки" тепер діють відкрито.

Хіллер кивнув, все ще озираючись, ніби шукав щось у темряві провулка.

- Де вони? — спитав він.

— Ми маємо місце для зустрічей, — відповіла Лілі, дивлячись йому в очі. Вона хотіла, щоб він знав – вона не одна. - Це безпечно. Ми можемо обговорити подальший план там.