Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— Не займай! — прокричав Пилип.

Січовики навколо підхопили бойовий клич, почулися команди захриплих офіцерів, а характерник кинувся патрати далі. У нього влучило ще кілька куль, та він не зважав.

— Не займай!

Він переб'є всіх, потім зробить це знову, допоки вороги не скінчаться, а затим повернеться додому. До Майї. І ніколи їй не розкаже, що він тут робив.

— Не займай!

Багнет клював груди, боки та спини, ніхто не міг спинити його, сіяча смерті, на обличчя порскало гарячою кров'ю та пахло, неймовірно пахло солодким життям, від аромату голова... обертом, світ навколо раптом... червоним.

Могутнім ударом він убив ще одного. Здається, рушниця від того удару зламалася. І чатована роками клітка затріщала.

Пилип ошелешено спинився. Навколо вирувало, але він чув лише страхітливий скрегіт у голові. Він кинув зброю, схопився за потилицю та впав на коліна. Пізно.

Срібні грати виламано; сталеві ґрати розігнуто; воля розбита. Він пригадав Майю та її усмішку, згадав маму, його останній бастіон, його надійний якір, але обличчя зникали, у повітрі пахло кров'ю, клітку рознесло на друзки, Пилип розпачливо закричав...

Нарешті!

І прийшла багряна пустка.

Він отямився серед розірваних тіл, у калюжі крові та рештках власного хутра. Язик обпікав смак заліза, наче він спав із замком у роті. Битва скінчилася; січовики оточили його широким колом, наставили рушниці, дивилися переляканими очима. Пилип підвівся, озирнувся в пошуках своїх речей, не розуміючи, що трапилося, а рушниці стежили за кожним рухом, наче ті кулі могли йому зашкодити. У загальній мовчанці він накинув мундир мертвого шведа — і лише тоді помітив кілька загризених трупів із жовто-блакитними нашивками.

Ноги підкосилися. В очах потемніло. Судомно перекошений рот ковтнув повітря. Це не могло бути правдою. Після стількох років... Після всього, що він...

Четверо. Перерахував: четверо.

Усього лишень.

Його життя було втрачено за кілька хвилин: роки витримки, тренувань, мовчанки — все знищено.

Звір вирвався на волю.

***

Усенощна в «Нічній мавці» минула без пригод за винятком розлитого келиха вина на якогось шляхтича. Гнат отримав розрахунок, передрімав кілька годин у Лілеї, придбав подарунки та погнав Упиря чвалом — хотів якомога швидше приїхати до родини.

Села характерник дістався за кілька годин. Селяни чемно віталися, Гнат люб'язно відповідав. Він знав деяких в обличчя, проте імена вивітрилися, і характерник навіть не намагався їх запам'ятати. Змилений Упир, переводячи подих, кроком дійшов до невеличкої хатини. Характерник звільнив коня від сакв та збруї, погладив по шиї. Стара кляча Ожинка, єдина мешканка стайні, привіталася тихим іржанням. Упир форкнув у відповідь і взявся за овес.

— Вибач, вибач, — сказав Гнат. — Я тобі куплю цілий пакунок пресованого цукру.

Упир подарував йому докірливий погляд та повернувся до вівса.

— Думала, вже не приїдеш, — почулося від хати.

У дверях стояла молода жінка: довге волосся забрано під очіпок, повіки карих очей обважніли від утоми, засмаглі руки по лікті в борошні. Її пишним устам дуже пасувала б усмішка, але зараз вони склалися у тонку риску. Господиня сперлася плечем об двері та прискіпливо оглядала характерника, наче не бачила його кілька тижнів.

Його справді не було кілька тижнів.

Гнат метнувся до дружини, обійняв за стан та легко підняв над землею. Серйозний вираз її обличчя зі сміхом розчинився.

— Як я міг не приїхати! — прогуркотів він і занурився носом у її шию.

— Тогоріч забув.

Він обережно поставив дружину на землю.

— Тогоріч було термінове доручення... Я ж стільки разів пояснював! Щойно маю змогу, то мчу сюди, любонько, сама розумієш...

— Розумію. То я дражнюся, — вона обережно, наче боялася опіку, торкнулася його долоні. — Добре, що ти приїхав. Остап дуже зрадіє.

— Я йому подарунка привіз! — Гнат дістав чималенький пакунок із сакви. — І коханій дружині також!

— Що за подарунок? — в її очах промайнули вогники.

— Для моєї Уляни — найкращий!

Гнат закрутив вуса, урочисто встав на коліно і театральним жестом підніс їй невеличкий пакунок.

— Парфуми, любонько! Наймодніші, з самого Парижа!

Вона взяла їх до рук, і невагома радість, що було осяяла її обличчя, зникла.

— Навіщо вони мені, Гнате? — спитала Уляна, навіть не розгорнувши пакунка. — Куди мені паризькими парфумами бризкатися? На город? У суботу на ринок? У неділю до церкви? Мене люди засміють.

Гнат закрутив оселедця навколо вуха, почухав макітру.

— Я думав, тобі сподобається...

— Мені подобається, — Уляна відкрила подарунок і з насолодою вдихнула аромат. — Такі приємні квіткові пахощі... Але наступного разу привези пару чобіт робочих, старі вже розлізлися. І молодого вола треба, бо Ожинка вже ні воза, ні плуга не тягне.

Характерник подумки вилаяв себе.

— Вибач, любонько, я у тебе телепень... Купую цяпянки, наче все залицяюся. Краще придбай саморуч усе, що заманеться!

Він з широкою посмішкою дістав кілька золотих і срібних монет.

— Сподіваюся, цього вистачить...

— Дякую, коханий. Вистачить, — вона поцілувала його. — Поклади гроші до скарбнички, бо в мене руки в борошні.

У хаті було чисто, як у недільній церкві. Гнат зростав у тітки, яка прибирала домівку лише на великі свята; в Уляни ж лад панував повсякчас.

Він переступив поріг і завмер. Як завжди, відчув на шкірі липку скорину бруду — не з дороги, а від Шевальє, дівок, оборудок, усього того гною, якому не було місця у стінах цієї хати. Вимащений кров'ю характерник, яким вважав себе Гнат попри тверду віру, що без лайна на руках кращого майбутнього не збудуєш, почувався зайвим у власній оселі. Адже він також був частиною гною, від якого ретельно оберігав двох найдорожчих людей...

Ще й парфуми безглузді купив за дику ціну, бовдура шмат! Ті таляри могли піти на мрію.

— Оце тільки зараз взялася за хліб, — повідомила Уляна, повернувшись до тіста.

Вона зітхнула та потерла лоба обома зап'ястками — обережно, аби не причепуритися борошном. Гнат поклав гроші до скарбнички. У таку мить йому завжди хотілося нарешті розповісти про окремий банківський рахунок, який він поступово наповнював... Але вже кілька разів цей план нищився — з його провини — тому Гнат суворо заборонив патякати дружині про мрію. Спочатку він здійснить її... І лише тоді подарує Уляні. Як вона цього й заслуговує.

— Допомогти?

— Поїж краще.

Гнат насипав собі борщу та взявся до їжі так, що аж за вухами лящало. Борщ