Анна Харламова - Tattoo кохання та coffee , Анна Харламова

   Вона подивилась на свої плечі, на яких лежали мої руки, і скинувши їх, вона дивлячись мені в очі, сказала:

   — Це домагання, Рендалле. Торкнешся мене ще раз і я напишу скаргу. Йди з моєї дороги. — Вона задерла підборіддя, її очі блищали, видно доки вона йшла, - плакала. От трясця! Я не знаю, як поводитись з жіночими сльозами. — Я ж пішла з твого кафе, все як ти хотів. Тепер звільни дорогу і дай пройти, - бо через тебе мій автобус поїде без мене. 

   — Я не хочу, щоб ти звільнялась. 

   Її великі очі широко розплюшились і вона невесело засміялась.

   — В тебе що - роздвоєння особистості? Ти з першої зустрічі, ні, навіть не так - ти з першої хвилини хотів мене звільнити, тепер т говориш інакше. В тебе всі вдома, Рендалле? Бачу, що ні. Йди полікуйся. Є гарні лікарі, може пощастить і тебе вилікують.

   Вона зробила крок і знову обійшла мене. Я не міг грати цілу ніч в “кота та мишку” тож обійшовши її знову, нахилився, схопив її та перекинув через плече. Вона закричала і почала бити мене по спині кулачками.

  — Не кричи, Дакото. Я посаджу тебе в машину, там тепло… і ти точно знаєш, що я тебе не скривджу, а от йти через ліс… одній - це погана ідея. Прошу.

   — Постав мене на ноги бурмило! — знову загупала кулачками і я її поставив, як вона і хотіла. Біля машини. Спер Дакоту об машину та зафіксував її між своїми руками та тілом. Боже, як вона смачно пахне. Я глитнув, коли наші погляди зустрілись. Її кавові очі, хотіли мене спалити, а я хотів її поцілувати. Трясця!

   — Дакото, давай обговоримо все, як дорослі люди. Будь ласка. 

   — Я не маю бажання з тобою говорити, — процідила вона крізь зуби.

   — Знаю. Але ж не тільки я твій бос… згадай про Кейсі. Ти їй потрібна, — я натискав на важіль, які на мою думку мали б на неї вплинути. 

   — О, ти згадав, що ти не один бос? І не маніпулюй Кейсі, — вона супилась, її груди здіймались, а ці губи доводили мене до грішних фантазій, дуже-дуже грішних. 

   Луна та Лео дали про себе знати, вивівши мене з омани, в якій би я зараз наробив дурниць - тобто поцілував її.

   Дакота обернулась і ще більше насупилась, але тепер це було через здивування та цікавість.

   — У тебе є собаки?

   — Так, це Луна та Лео, — я вказав головою у бік вікна, за якими веляли хвостами мої друзяки. 

   — Вони милі.

   Це мій шанс вмовити її сісти в машину.

   — Вони будуть раді компанії. 

   Наші очі зустрілись і вона ще дужче обійняла себе руками. 

   — Вони милі, а ти ні. Я не хочу з тобою нікуди їхати.

   — А з ними?

   Вона подивилась на них і я точно знав, що її серце вже з ними. 

   — Ні, я краще поїду автобусом. Я тебе нервувала в кафе, - не хочу нервувати зараз, — Дакота обережно поклала руки на мої груди, і я відчувши дар її долонь, весь напружився. — Відійди.

   — Ніч. Ліс. Холод. Перерахувати ще щось, я перерахую: скоро піде знову дощ, а головне - є кінчені козли, які…

   — Добре. 

   — Добре?

   — Ти глухий?

   — Ні, — усміхнувся я, і не гаючи часу, боячись, що вона передумає, зробив крок від машини і відчинив для неї дверцята. Дакота сіла в машину і на неї в одну мить накинулися мої лабрадори, благаючи про увагу. Вона сміялась і віталась з ними, доки я сідав за кермо. Рушивши з місця, я промовив: — Пробач.

   Ми зустрілись поглядами і вона хитнула головою.

   — Пробачаю, але на тебе працювати не хочу. 

Я і не сумнівався. Здається, я сам цього хотів, та чи хотів?.. Зараз я не відчуваю перемоги. Зараз я відчуваю лише розчарування в собі і жодного задоволення від того, що Дакота звільнилась. Не думав, що мене буде гризти те, що вона пішла. Та я помилявся і тепер маю все виправити.

   Я повернув голову і побачив, як широко вона усміхається моїм собакам, я точно не заслужив на таку саму усмішку від неї. Лео та Луна просто сказились від тієї кількості уваги, якою їх обдаровувала Дакота. Дівчина шебетала їм лагідні слова, почесала за вухами і вибачалась за те, що в неї немає для них смаколиків. Це було мило. Занадто мило.

   — Дакото, ти потрібна Кейсі, Міранді і Джею, який мене хотів порізати великим ножем, коли я з'явився на кухні, — я подивився на неї та нерішуче усміхнувся. 

   — Боже!

   — Що? — я подивився на дорогу, бо подумав,що там олень пробігає, але зрозумівши, що нікого ніде немає, я знову подивився на неї.

   — Ти вмієш усміхатись?! — вона схопилась за серце, а я кинув оком на її груди. 

   Я глитнув і забрав погляд з ідеальних форм Дакоти, подивившись їй в очі. Вона почервоніла, тож мій погляд, як я зрозумів, мене видав по повній програмі. 

   — Іноді. 

   — Я думала у тебе щось з лицьовими м'язами і тобі не дано усміхатись…

   Я не зміг втримати ширшої усмішки і вона округлила очі.

   — Та ти що?! І так вмієш?!

   — Іноді. 

   — Стосовно роботи - дівчата та Джей впораються. Міранда сказала, що мене поки замінить її троюрідна сестра Лейла, тож…

   — Це твоє місце. Тебе наймала Кейсі, я вліз куди мене не просили. Справа не в тобі, Зернятко… тож…

   Ми кілька довгих секунд дивились одне одному в очі, а потім вона відвела погляд на Лео, який хотів її лизнути своїм великим, шорстким язиком, але Дакота відвела його морду рукою, голосно засміявшись. Теплий сміх та сяючі очі були спрямовані не до мене, мій пес міг цим насолоджуватись, а я ні. Мені вона хіба що шию захоче звернути.

   — Я більше не працюю на вас. Все-таки це ваше кафе. І як би я сильно не любила твою сестру, я не можу повернутись, — тепер вона дивилась на мене.

   В мене залишалось мало часу, щоб якось вмовити її передумати, ми майже біля лісу - тобто біля наших будинків. 

   — Як ти і казала, у тебе два боси. Хоча… Кейсі твій бос - ти з нею домовлялась. Не наказуй її за мої тупі вчинки, — я глитнув і додав: — Трясця! Я ще ніколи нікого так довго не вмовляв…