Анна Харламова - Tattoo кохання та coffee , Анна Харламова

   — Вони тебе зараз з'їдять, — засміялась Кейсі і додала: — Заходь у дім, — а потім примружившись, зупинилась в проході. — Що ти їй сказав? Чи що накоїв? Чи може і те, і інше?

   — Я лажанув, але…

   — Тоді, шафка в моїй кухні зачекає з ремонтом, — вона схрестила руки під грудьми, і я знав, що коли моя сестра так дивиться на мене - мені хана.

   — Нічого такого. Чому ти одразу на мене наїжджаєш?! 

   — Бо я знаю, що ти з нею можеш поводитись, як повне лайно, - це так само, як Майлз… зі мною. 

   — Не порівнюй. У вас є історія…

   — І у тебе може бути історія, — її очі стали теплішими. — Я бачу, як ти дивишся на неї, коли вона не помічає… і як Дакота на тебе реагує.

   — І як? — своєю нетерплячкою я розсмішив сестру. Кахекнувши, я почухав Луну за вухом. — Я реально з нею, як лайно - тож не думаю, що вона якось по-особливому дивиться на мене.

   — Іноді, нам подобається покулупатись в “лайні”, щоб дістати звідти діамант… принаймні, так ми думаємо. А ти вже доведи, чи ти вартий того, щоб дівчина замастила руки і витягла твою голову з лайна, — Кейсі не дала мені пройти і вказала на машину. — Сідай і їдь вибачатись. Мені до одного місця, що ти їй сказав, чи зробив - знаю точно, ти їй винен вибачення. 

   Я глитнув, жбурнув носком кросівок камінець, і видихнувши, пішов до машини, гукаючи Луну та Лео. Вони, гавкаючи радісно, застрибнули на задні сидіння, коли я відчинив для них дверцята.

   Кейсі стояла на порозі, як генерал, і я знав, якщо повернусь - мені влетить. Завівши двигун, я поїхав вибачатись. Принаймні - я намагатимусь це зробити. Я цього не вмію. 

   Виїхавши на дорогу, я промовив до друзяк, дивлячись у дзеркало заднього виду:

   — Добре вам, вибачатись не треба.

  Луна гавкнула, наче кажучи “налажав - вибачайся”, типо дівчина. Тільки Лео зі співчуттям дивився на мене, але не встрягав у розмову, напевно боявся Луну. 

   Сутінки вже захопили дорогу до кафе, і коли я припаркував машину, то попросив Луну та Лео допомогти мені у вибаченнях. Мені треба, щоб ці двоє її зачарували і зробили мої потуги - легшими та вдалими.

    Коли я зайшов через чорний вхід до закладу, на мене насуплено дивився Джей, він якраз збирався додому і розкладав свої фірмові ножі, і в мене аж яйця стиснулись. Здається, я зараз буду схожий на Лео, - тобто без тих самих яєць. Глитнувши, я запитав його, як справи, але почув лише - “ідіот”. Знаєте, я б посперечався, але коли у чувака ніж загострений, як в самурая - всі слова губиш. Тож, я пішов шукати Дакоту в залі, напевно дівчата там наводять лад перед новою зміною. 

   Коли я пройшов біля Джея, той зробив крок, щоб налякати мене. Маньяк якийсь. І цю людину, я тримаю тут і виплачую зарплатню. Жах. 

   Швидко пройшовши кухнею, коридором та вийшовши до зали, я побачив лише Міранду, яка одягала на себе жакет та збиралась йти до дому. Я обвів поглядом зал і щось в мені обірвалось. Де Дакота? Невже вона вже пішла? Одна, сутінками та зла на мене. 

   Та ну нах!

   — Мірандо, де Дакота?

   Дівчина підскочила і запищала. Подивившись на мене, вона схопилась за серце та обурено почала свердлити мене поглядом. В одного - ніж, а в іншої вбивчий погляд - супер!

   — А ти, як гадаєш? 

   — Пішла вже до дому.

   — Так. 

   — Одна?

   — Ні, зі Суперменом, — закотивши очі з сарказмом, мовила вона. — Звичайно сама. 

   — Розсерджено.

   — І безробітна, — Міранда продовжувала одягатись, дивлячись на мене так, немов я останній мерзотник.

   — Я її не звільняв. 

   — А я і не кажу так, — вона взяла сумку зі стільця і перекинула ремінець через голову, повісила її через себе. — Ти поводився, як козел - от вона і звільнилась. 

   — Ти мене розігруєш? — я розумів, що ні, але бляха-муха, як так?!

   — Те, що ти козел? Ні, не розігрую, — Міранда підійшла ближче до мене і тицьнула в мене пальцем. — Ти ж не такий, Рендалле. Тобі вона сподобалась і ти, як той хлопчик в школі, починаєш її діставати.

   — Вона мені не подобається, — приснув я. 

   — От про що я і кажу, — Знизавши плечима, Міранда розвернулась і попрямувала до виходу. Вимкнувши світло, вона відчинила двері і вже зробила крок на вулицю, як раптом зупинилась. Подивившись через плече на мене, вона ніжно усміхнулась. — Вона така класна, Рендалле. І ти класний. От дав би собі шанс, взагалі було б класно. — Сказавши це, вона вийшла з кафе та почала зачиняти двері.

   Я стояв сам один у темряві кафе і думав, як сильно я налажав з Дакотою. Та найголовніше, хоч я і знав, як лажаю, але не міг зробити крок до неї. Але я можу бути з нею, хоч трішки людяним, тож я схопився з місця і побіг до чорного входу, кажучи Джею, щоб зачинив двері, коли вийде. Той лише “агакнув”, але я знаю, що все буде зроблено. 

   За кілька хвилин, я їхав тією дорогою, якою вона має йти до автобуса. Від думки, що вона сама у темряві, мені звернуло шлунок і я дійсно відчув себе лайном і не думаю, що я для Дакоти можу бути десь під тим шаром лайна - діамантом. Я вчинив припаскудно і тепер дівчина сама йде вночі до автобуса. 

   Роздивляючись дорогу, я нарешті побачив її. Вона закуталась в тоненький кардиган і швиденько йшла, не звертаючи уваги ні на кого, але коли побачила світло фар позаду себе, обернулась. В цей момент - я зрозумів, що вмовити її повернутись в мене дуже і дуже маленькі шанси. Чому? Тому що зрозумівши, що це моє авто, вона не зупинилась, вона пришвидшила кроки. 

   Сповільнивши машину, я заговорив до неї через відчинене вікно:

   — Дакото, зупинись будь ласка. 

   Що я можу сказати… краще б я цього їй не говорив, бо вона ще швидше пішла. Вже через кілька хвилин - буде автобус,тож я мав поспішити. Я мав вмовити її сісти в авто. 

   — Постривай, прошу… я… Зупинись, Зернятко! — я зупинив машину, бо зрозумів, що вона не збирається мене слухати. Вистрибнувши з салону, я обійшов її і встав перед нею, не даючи пройти, але вона взяла і обійшла мене. Я знову обігнав її, встав та торкнувшись її плечей, щиро та з розкаянням промовив: — Я ідіот. Вибач мені. Сядь будь ласка в машину, я відвезу тебе до дому. Прошу.