Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

- Не смій мною командувати, ти мені не господиня... І ми все ще згадуємо мого молодшого дивакуватого брата! Чому від такої серйозної втрати ви, матінко, не п'єте разом зі мною? - Підвівшись з-за столу і тримаючи в руках келих вина, спитала Роза.

- Не смій так розмовляти з матір'ю! - Стукнув по столу руками Роланд. Батько сімейства сердито глянув на п'яну дочку.

- А то що? Поставиш мене в куток? Ременем відлупцюєш? – Подивившись на батька зщуреними очима, спитала жінка. Роза різко обернулася і подивилася на Джеймса. – Уявляєте, дорогий детектив, цей черствий потік ненависті і злості, гидка пародія на великого магната, в молодості дуже любив знущатися з своїх власних дітей! Хіба це норма у сім'ї? - Роза різко повернулася до батька, спершись обома руками на стіл. - Я пам'ятаю, як ти бив мене ременем, вихваляючи свого улюбленого Моргана! Як ти змушував мене і Ліама проводити години за книгами, щоб стати ідеальними приймачами твого бізнесу, тоді як Морган і твоє яскраве сонечко Лілія купалися в твоїй любові та ніжності.

- Роза, батько любив тебе так само, як і нас... - озлоблено огризнулася Лілія, жбурнувши на стіл столові прилади.

- А ти взагалі мовчи, біла ворона… – протягла жінка, нахилившись до молодшої сестри. Лілія не втрималась і, схопившись зі стільця, дала старшій ляпас.

- Не смій... не смій назвати мене так! Ніхто не забирав у тебе батьківську любов… Якби ти сама потребувала її, то ще в дитинстві могла її знайти. Але ти вважала за краще поїхати в школу-інтернат, і сама ж відрізала собі шлях до кохання, і Морган тут зовсім ні до чого. – Промовила дівчина пошепки. - Прошу вибачення. - Лілія розвернулась і вийшла із зали, голосно грюкнувши дверима. Роланд склав руки і поклав на них голову.

- Яка прекрасна вечеря, тату... Дякую за вечерю - Прошипів Ліам і так само, вставши з-за столу і вклонившись, пішов із зали.

- Пане Джеймс, пане Вікторе, вибачте моїх недолугих дітей за таку поведінку. - Важко сказав Роланд.

- Та, досить Вам, всяке буває! – Спробував розрядити атмосферу Віктор. Джеймс поклав свою руку на плече світловолосого чоловіка, похитавши головою, показуючи, що зараз не найкращий час для будь-яких жартів.

- Прошу Вас, їжа скоро охолоне... - Лідія встала з-за столу, натягнувши на обличчя посмішку. Віктор повільно зайняв своє місце, краєм ока подивившись на Розу, яка спиралась об стіл. Жінка неквапливо вирівнялася, перекинувши волосся назад і байдуже почала дивитися в стелю. Джеймс підійшов до молодої жінки і простяг їй руку.

- Чи дозволите мені супроводити Вас до Вашої кімнати?

Роза опустила очі на детектива, все ще дивлячись на нього з тією самою байдужістю.

- Прикидаєтеся джентльменом? Сильний винний запах різонув по носі детектива.

- Зовсім ні, лише хочу Вам допомогти. – Посміхнувшись, відповів чоловік. – Вечеря зачекає.

- О-о-о-о... Вам варто було з'явитися в моєму житті на кілька років раніше... - простягла Роза. Вона відсунула від себе руку детектива і швидко покинула зал на самоті.

- Ось і повечеряли... - прошепотів Віктор, жадібно ковтаючи все, що лежало на його тарілці. Джеймс стиснув руку в кулак, подивившись услід Розі Летфін: «Яка амбітна сильна жінка, а зблизька вона здається ще прекраснішою, ніж здалеку». Чоловік зайняв своє місце за столом, приступивши до трапези.

Перед сном у кімнату детектива постукали. Чоловік зняв із себе жилетку і підійшовши до дверей, відчинив їх. Там стояла Лілія зі свічкою в руці, але цього разу дівчина виглядала зовсім інакше, через що Джеймс не одразу впізнав її. Смоляне волосся дівчини стало абсолютно білим, наче сніг, а колір очей під сяйвом лампи в кімнаті взагалі став здаватися детективу червоним. Волосся спадало до самої талії дівчини. Вона була одягнена в темну сукню, яка трохи відрізнялася від тієї, в якій вона була вдень, і в чорні балетки. При тому, що її шкіра теж була білою, як сметана, видовище було приголомшливим. Детектив, який бачив у своєму житті всяке, не одразу зміг щось вимовити, тому гостя першою порушила тишу.

- Перепрошую за такий пізній візит, я б хотіла поговорити з Вами про Моргана ...

- О! Так, так, звичайно, заходьте. - Джеймс відчинив двері ширше, впустивши дівчину в свою кімнату. Лілія провела долонею по покривалу, що лежало на ліжку, і зупинилася біля вікна. Вона склала руки за спиною і неквапом повернулася обличчям до детектива.

- Ви знаєте, ця кімната раніше належала Моргану. - Легка посмішка торкнулася губ дівчини всього на мить.

- Правда? - Джеймс рухом руки запросив Лілію сісти. Та махнула головою, відмовляючись від пропозиції. Тоді детектив дозволив собі сісти за журнальний столик, узяв до рук свій вірний журнал і дістав ручку.

- Так, у цьому будинку немає кімнат для гостей через нелюбов моїх рідних до них.

- А де ж тоді мешкає пан Віктор? - Запитав темношкірий чоловік, закинувши ногу на ногу. Лілія пройшлася по кімнаті, сідаючи у сусіднє крісло.

- Він винаймає кімнату в готелі на околиці містечка. Щиро кажучи, він уперше в цьому будинку.

- З його веселою вдачею я навіть не здивований, що так і є. - Посміхнувся Джеймс. Лілія посміхнулася йому у відповідь.

- Пам'ятаєте, моя сестра казала, що Морган був улюбленцем у батька та матері? Справа в тому, я так думаю, що батько бачив життя, дивлячись на Моргана.