Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

- Просто… за три дні до того, як Морган загинув, він судорожно бігав по хаті, постійно звіряючись із якимись паперами. Він періодично скрикував: «Еврика! Вийшло! Зрештою, у мене все вийшло!» Я списав це на те, що ми незадовго до того видали його чергову книгу. Я, звичайно, все ж таки підійшов тоді до нього і запитав, у чому справа. - Качаючи правою рукою туди-сюди, казав Віктор. - Він лише схопив мене за плечі і, з очима, сповненими щастя, вигукнув:

- «Після багатьох спроб, я, нарешті, зміг виконати задумане! Залишився лише останній крок!» - Він дістав з кишені джинсів банківську сейф-карту і затрусив нею, сміючись: - «Всі мої гроші, всі мої заощадження тут! Тепер вони не отримають їх, ха-ха-ха!» Тоді я вирішив, що він говорить про співробітників банку, які керують рахунками. Після цього він спалив якісь папери на подвір'ї будинку, потім поїхав у місто у справах, а я повернувся до себе. Через три дні приїхали поліцейські до школи та сказали, що його застрелили. Я одразу збагнув, що через гроші. Адже сейф-картки так і не знайшли, це ж так, детектив? – Віктор зщулив очі. - Обшук у будинку також не допоміг знайти будь-які відомості. Припускаю, що сума велика, адже через дрібницю ніхто не захоче, по-перше, займатися переведенням їх із банківського рахунку до банківського сейфу, а по-друге, бруднитися. І ось тепер я запитую, куди ж ця заповітна картка могла подітися? Кому Морган міг її віддати?

Джеймс на мить відволікся, обернувшись.

- Щось трапилося? – Спитав Віктор, здивовано.

- Ні, нічого такого, просто, знаєте, шосте почуття. - Приклавши до грудей кулак, промовив детектив. Чоловік уважно придивився у зарості парку і потім повільно повернувся у попереднє положення.

- Судячи з доповіді, складеної поліцейськими, яку я читав, у будинку дійсно нічого не було виявлено. Дивним виявилося ще й те, що ні паспорта, ні інших документів, які могли б підтвердити особу письменника, в будинку не виявилося. А потім, дізнавшись про так званий «скарб», я думаю, що все-таки поліцейські могли щось упустити. І, можливо, десь у будинку заховані підказки... Я планував сам обшукати будинок, але спочатку туди треба дістатися. - Розвів Джеймс руки, посміхнувшись. - Тому, поки я хочу спершу звузити коло підозрюваних і трохи заглибитися в історію життя Моргана. Ця історія для мене, порівняно з іншими вбивствами, з кожним новим розв'язаним вузликом стає дедалі цікавішою.

Віктор скоса подивився на детектива. Потім викинув сигарету, загасивши її носком свого чобота, і, набравши повітря, видихнув на повні груди. Він озирнувся довкола, уперши руки в боки, і радісно вимовив:

- Вже зовсім стемніло, час би нам повертатися, інакше пропустимо безкоштовну і дорогу вечерю! Як Ви вважаєте?

         - Підтримую Вашу думку.

Двоє чоловіків рушили назад до машини і за півтори години в'їхали у двір похмурого маєтку Летфінів. Було близько дев'ятої вечора, на вулиці піднявся легкий вітер. А в залі на другому поверсі вже горіло світло. Детектив і помічник письменника увійшли до будинку, де їх, з усмішкою на обличчі, зустрів дворецький.

- Я вже хотів дзвонити Вам, панове. – Промовив старий із глузуванням у голосі.

- Ти так скучив за нами, Фредді? - Знімаючи з себе піджак, весело промовив світловолосий чоловік.

- Хо-хо, ні, пане Вікторе, але господарі цього будинку турбуються про Вас. Тому більше не змушуйте їх переживати. - Дворецький вклонився і показав рукою, що гостям уже слід підніматися сходами до зали.

Уся сім'я Летфінів вже розпочала трапезу. Свічки, що стояли на столі, тьмяно освітлювали зал, люстри, як не дивно, були вимкнені. Завдяки цьому в приміщенні створювалася незвичайна таємнича атмосфера.

- Пане Вікторе, пане Джеймсе, ви запізнилися. Що вас так затримало в місті? – Спитав Рональд, відірвавшись від філе смаженого каченя.

- Просимо вибачення, шановний пане Рональд, ми з моїм новим другом Джеймсом милувалися сяйвом міських вогнів і не помітили, як пролетів час! А також Джеймс попросив мене показати деякі папери, що стосуються Моргана. – Радісно вимовив помічник письменника і вклонився так низько, як кланяються лише у фільмах про принців чи принцес. Він косо глянув на чорношкірого чоловіка і посміхнувся ще ширше.

Джеймс нікому не сказав, що Віктор збрехав, адже його брехня була корисною детективу. Він завдяки цьому зміг оцінити реакцію сім'ї Летфінів. Все, що детектив зміг відзначити для себе, це тільки те, як напружився старший син Ліам Летфін. Щоправда, він у цей момент відділяв засмажену качину ногу від туші. Але хто знає, чи завжди він так напружується, розбираючи качок? Інші сиділи, як ні в чому не бувало і тільки Роза дивно погойдувалася.

- Так… вечори в нашому містечку і в правду зачаровують! – Посміхнувся Роланд.

         - Тільки тебе, батько, подібне все ще може зачаровувати через цілих шістдесят років життя в цьому ж місті ... - В'їдливо сказала Роза. Щоки жінки порожевіли і по ній було видно, що вона була вже неабияк п'яна. Старша дочка потяглася за пляшкою вина, наливаючи черговий келих.

         - Сестра, тобі вже вистачить. – Прошепотіла Лілія, сердито подивившись на старшу сестру.

- Не чіпай цієї алкоголічки, Ліліє, її тільки смерть виправить. – Прогарчав Ліам, протерши губи серветкою.

- Роза, люба, залиш вино, ми все-таки повинні показувати гарний тон нашим гостям. – Лідія ласкаво торкнулась руки дочки. Роза зморщилася, витягнувши з-під руки матері свою долоню.