Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

- Ідея всесвітньої змови? Люди й досі вірять, що за ними спостерігають? –Ппосміхнувся Джеймс.

- О-о-о, це була найчастіша тема для обговорення в інституті, коли хтось просив Моргана зателефонувати до того чи іншого знайомого. Він до остраху боявся обговорювати якісь речі по телефону, намагався спілкуватися через стару голубину пошту, ха-ха-ха! – Сміявся світловолосий чоловік, повертаючи на дорогу, що веде до міського парку. - Я, звичайно, дивувався такому дивному страху, але в роботах психологів стільки різного начитався, що подібне для мене взагалі дрібницею здалося. Але все-таки я не можу зрозуміти одного, навіщо комусь знадобилося вбивати невинного письменника? Він і так відрізав себе від світу і весь час, окрім роботи, сидів удома.

- Хм, а мені його батьки сказали, що він був дуже товариський. – Здивовано вимовив детектив.

- Можливо, до інституту все так і було. Але я Вас запевняю, скільки знав його я, все було точно навпаки. Він навіть подружки собі не шукав, що там про друзів казати. Тільки я з ним і спілкувався!

«Цікаво, що за причина змусила Моргана закритися від світу? Може, він був учасником якоїсь спільноти? Чи, може, був гарним азартним гравцем і любив пропадати у казино? Заборгувати він не міг, грошей у нього виявилося більш ніж достатньо. Чи програв якусь суперечку, яку не можна було врегулювати грошима? Мав псевдонім? Ймовірно, але є ще одна нестиковка ... » - Думав про себе Джеймс. Чоловік повернув голову, подивившись у безмежне блакитне небо - "Яка ж ви все-таки цікава особистість, Морган Летфін».

Двоє чоловіків в'їхали до зеленої зони, зупинивши машину біля старої дерев'яної церкви. Віктор пошарив по кишенях свого піджака і дістав пачку цигарок.

- Будете? - Запитав він, простягнувши детективу пачку.

- Ні, дякую, не палю. - Витягнувши долоню, відповів темношкірий. - Намагаюся вести здоровий спосіб життя, поки молодість ще при мені, ха-ха.

- Як забажаєте, пане Джеймсе. Ну, ходімо. - Віктор закурив, попутно засовуючи пачку назад у кишеню і виходячи з машини. Джеймс також поспішив покинути кабріолет і завмер, оглядаючи невідривним поглядом церкву.

Віктор увімкнув на машині сигналізацію. Кабріолет видав гучний сигнал, чим привернув увагу кількох перехожих. Джеймс побачив, як така увага з боку інших приносить Віктору задоволення. Мабуть, звуковий сигнал був таким гучним спеціально.

Віктор неквапом попрямував вузькою вуличкою і детектив не забарився до нього приєднатися. Надворі вечоріло, вулицями метушились машини – люди поспішали додому відпочити та розслабитися. Підлітки збиралися в групи по п'ять-шість чоловік, тихо співаючи веселі пісні.

- Любий Джеймсе, розкажіть мені трохи про себе. Я вважаю, що у Вас, як у детектива, має бути багато цікавих історій із життя? – Попросив Віктор, випустивши через ніздрі їдкий дим.

- Взагалі, тут я мушу ставити запитання, пане Вікторе, але, думаю, іноді варто дати собі відпочити. – Детектив поклав у кишеню жилетки свою вірну ручку та посміхнувся. - Сказати, що було багато цікавих історії? Ні, не зовсім. Швидше трагічних і досить похмурих, як сказала б нормальна людина в наш час.

- Ну, тоді, повідайте мені про своє минуле. Може, там Ви зможете знайти якісь радісні моменти? - Посміхнувся помічник, повернувши голову до детектива.

- Так, був один радісний момент. Я пам'ятаю, як ми одного разу з батьками виїхали за місто. Батько розстелив невеликий старенький килимок на траві. Мама дістала з багажника кошик з обідом, і ми втрьох довго вдивлялися в небо. Уявляли собі, як та, чи інша хмарка виглядає, як звірятко. Батько завжди вчив мене досягати правди у будь-якій ситуації та завжди робити свою роботу якісно. Він також, як і я, вважав, що людина, навіть без впливу будь-яких сил, може змінити світ. - Джеймс поклав одну руку в кишеню, глянувши на Віктора.

- Морган би з вами не погодився… – Протягнув чоловік. – Цей дивак нехай і не вірив у бога, але був упевнений у тому, що десь там за межею нашого всесвіту існують паралельні світи і що з ними за допомогою якихось електромагнітних хвиль можна зв'язатися та розмовляти, як по відео. Хотів би я дізнатися, тепер він підтвердив свої домисли чи все ж таки помилився? – Засміявся Віктор і викинув недопалок у найближче відро для сміття.

Чоловіки перейшли дорогу та увійшли до парку. З обох боків широкої доріжки світили ліхтарі. Зелені дерева блищали, відбиваючи яскраве світло від свого зеленого листя. Зрідка з'являлися люди, що повільно рухались в тиші серед усього цього буяння різних фарб. За цей час детектив зазначив для себе, що поруч із Віктором він не відчував такої втоми та тяжкості, яка відчувалася поряд із членами родини Летфін. Рослинність поблизу нього не в'яла, і люди, що проходили повз, не хмурилися і не опускали голови. Це підтверджувало його думки про те, що Віктор був звичайною людиною, ніж ці пихаті аристократи, в будинку яких йому сьогодні доведеться ночувати.

Джеймс і Віктор вийшли на галявину, звідки відкривався гарний вид на місто, яке знаходилося на пагорбі. Вже зовсім стемніло на вулиці і людей майже не було. Світловолосий чоловік підійшов впритул до детектива і шепнув на вухо:

- Любий Джеймсе, а Вам не здається дивним, що небіжчик мав величезну суму грошей у банківській комірці, а карта, що її відкриває, зникла?

- Звідки Ви знаєте про гроші? – Здивовано і з підозрою запитав детектив. Помічник письменника знову дістав цигарку. Закуривши її, він підняв голову до неба.