Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

- А Ви питали брата, чому він так поводиться?

- Звісно, питала. Він завжди мені відповідав, що бачить справжню сутність наших батьків, і що в глибині душі вони дуже добрі люди. Неохоче, але я все ж вірила йому, бо батько, хоч і злився, але ніколи не казав, що краще б Морган не народжувався ... - Тут Лілія різко змінила тему, посміхнувшись. - Я незабаром поїду до його будинку в Швеції, хочу зібрати всі речі, які залишилися після нього. Якщо хочете, можете скласти мені компанію.

- Буду радий. Мені хотілося б дізнатися від Вас більше про Вашого брата. Мені здається, Ви були досить близькі з ним. - Приклавши руку до грудей, сказав детектив. Щось тут було для нього підозрілим. Надто яскраво виявляє свої почуття ця особа. Надто чутлива. Добре, що батько сімейства зібрав усіх у своїй оселі, так легше буде відстежити поведінку родичів покійного. Дівчина повернулась до детектива боком, схрестила на грудях руки та окинула довгим поглядом садок.

- Та-а-а-к... - На видиху простягла Лілія. – Роза та Ліам… вони поринули з головою у батьківський бізнес і їм до нас ніколи не було діла. Хоча, іноді... - Дівчина замислилася, притуливши руку до щоки. - Знаєте... я кілька разів помічала, як Морган, коли ще мешкав тут, заглядав до Рози в кімнату. Після цих відвідувань, він завжди здавався мені скутим і його щоразу перекручувало, коли він зустрічався з Розою поглядами. На мої запитання щодо цього він не відповідав, скоріше навіть намагався перейти на іншу тему. Тому спитайте у Рози, що це було.

- Дякую за наведення. - Темношкірий чоловік поцілував долоню дівчини і хотів було покинути її, як раптом Лілія гукнула його:

- Джеймс.

Детектив обернувся, запитливо глянувши на дівчину.

- Стережіться Рози та Ліама, ця парочка може бути дуже страшна...

Чоловік трохи посміхнувся, кивнув головою і пішов у бік будинку. Досягши середини доріжки, чоловік мимоволі звернув увагу на квіти. Вони всі не тільки зів'яли, а й дивно потемніли. «Мало того, що Ви всі манірні і гордовиті, Ви ще й вампіри. Енергетичні вампіри… Цікаво…» – подумав детектив і обернувся. Лілія все також продовжувала посміхатися йому і чоловік, зірвавши одну з зів'ялих квіток, помахав їй, теж усміхнувшись. Відповіді не було. Джеймс сам собі свиснув і рушив далі.

Біля входу до будинку стояв червоний кабріолет "Ельдорадо". Двері будинку відчинилися і звідти вийшов помічник письменника. Він повернув голову, помітивши детектива.

         - Детектив Джеймс! Вже побачились із наймолодшим лицем цього знатного роду? - З глузуванням у голосі промовив світловолосий чоловік.

- Як час не стоїть на місці, так і я не втрачаю будь-якої нагоди, щоб перетнутися з тими, хто особисто знав загиблого. Дозвольте спитати, чи Ви сторонитесь мене?

- Ох, ні, ні. - Широко посміхнувся помічник письменника, підійшовши до машини. - Я пробуду тут добу, а потім повернуся до Швеції. Я просто хотів з'їздити до міста і прогулятися тутешнім парком. Ви щось хотіли? Джеймс помітив напругу в голосі того, хто говорив.

- Мені хотілося б зайняти трохи Вашого часу і поговорити про Моргана.

- Тоді прошу на борт! - Надто радісно вимовив помічник письменника. Детектив збігав у свою кімнату, схопив піджак, який одягнув, спускаючись сходами, і сів у машину.

- Мене звати Віктор Андерсон. - Сказав світловолосий чоловік, виїжджаючи за ворота старовинного будинку. – Ми з Морганом знайомі ще з інституту. Шалений він був! Дуже часто спав на парах, а вночі творив! Він списував свої робочі зошити швидше, ніж встигав записувати конспекти. Цілком віддавався мистецтву. Але, незважаючи на це, він чудово склав іспити, найкраще в університеті! – Захоплювався другом Віктор.

- І на кого він навчався? – Поцікавився Джеймс.

- На вчителя літератури. Після випускного ми з ним не бачилися, але одного разу я вирішив виїхати зі Штатів та викладати у своєму рідному містечку. Там, на автобусній зупинці, звідки автобус прямував до всіх трьох крихітних шкіл нашого містечка, ми і зіткнулися. Морган працював в одній із тих шкіл, але при цьому хотів видавати книжки, яких у нього на той момент скупчилося багато. Я до самої його смерті допомагав йому в цьому. Він завжди дивував! Особливо дивував тим, що сам створював костюми своїх героїв з підручних засобів і переодягався в них. Кілька разів до школи навідувався у цих вбраннях, діти сміялися від подібних його жартів від душі! Намагався дотримуватися здорового харчування, навіть на ранкові пробіжки примудрявся ходити, хоча спати любив страшенно.

- А чи були у нього з кимось конфлікти?

- Що ви! Такий, як він, і мухи не скривдить! Він завжди намагався уникати подібних сутичок. Та й лаятись з ним не було кому... Замкнений він був. З учителів у школі майже ні з ким не спілкувався, був стриманим і шанобливим. З двадцяти двох років дуже часто пропадав. Бувало на тиждень, іноді на два. Ні сам не дзвонив, ні йому не додзвонишся. Людина ніби випадала зі світу цього, а потім зненацька знову з'являлася. Коли вчилися в університеті, казав, що їздить до батьків, бо батько його часто хворіє. Старший брат в Нью-Йорку живе, сестра старша теж там мешкає. Їм просто ніколи. Молодша зараз живе десь тут неподалік і, здається, також працює вчителем. Але тоді вона ще вчилася у школі і Моргану доводилося приїжджати та допомагати батькові. А потім, коли ми з ним зустрілися, він почав казати, що у нього проблеми з видавництвом книг і треба відкривати офіс. Бо телефоном чи у школі могли підслухати розмову. – Нахилившись до детектива, промовив Віктор.