Вікторія Ван - Мій особистий ворог, Вікторія Ван

Глава 9

Піднявши обличчя, я побачила одного з друзів Техьона, ім’я якого я так і не дізналась.

Хлопець із приємними і дещо ніжними рисами обличчя зупинився, і не закриваючи двері витріщився на мене у відповідь.

Поклавши недоїджений бутерброд назад у тарілку я взяла себе в руки і мовила, перше, що спало мені на думку, і що вважала найдоречнішим:

- Привіт. – Усміхнулась я хлопцю, який так же на мене дивився, стоячи на місці, на обличчі його читалось нерозуміння.

Через кілька секунд хлопець все ж закрив за собою двері, і підходячи до холодильника, відповів:

      - Привіт, а ти хто? – Голос його був спокійним, але я відчувала в ньому зацікавленість.

Взявши з холодильника якусь страву, він поставив її на стіл навпроти мене.

- Я – Софія, а ти? – Відповіла я, вже щиро усміхнувшись, адже наша розмова більше походила на розмову дітей шестирічного віку, аніж майже дорослих людей.

- Називай мене Джин. – відповів хлопець, взявши у столику виделку він нарешті сів навпроти мене.

- Приємно познайомитись, Джин. – Взяла я знову у руки свій бутерброд.

Хлопець, мені подобався, але його поведінка мене зараз дивувала.

Нічого більше не запитуючи він почав їсти. Поклавши бутерброд у рот я теж почала жувати.

Після кількох хвилин тиші, під час яких я мирно їла і краєм ока споглядала на хлопця і на кота біля моїх ніг одночасно, я помітила, що Джин відсунув уже порожню тарілку у бік і зараз уважно дивився на мене.

Не придумавши нічого розумнішого, я також відсунула свою тарілку і глянула на Джина у відповідь.

- Як ти тут опинилась? – Хлопець вимовляв це так же уважно мене розглядаючи.

- Ну... Я, як би тут живу. – Відповіла впевнено я, спершись ліктями на стіл.

- Добре підемо іншим шляхом, - мовив мій співрозмовник, так же спершись на стіл, - як давно ти тут живеш?

- Ну приблизно тиждень, а що таке? – Мої здогадки підтвердились, Техьон дійсно нікому не розповідав про мене.

- Та нічого… - І так же розглядаючи мене він посміхнувся, не знайшовши нічого кращого я теж посміхнулась у відповідь.

Можливо все ж не всі друзі Техьона такі погані.

- Ти дочка мачухи Техьона, чи не так? – Продовжив він, відсунувшись від стола і спершись на спинку стільця.

Не важко здогадатись, якщо він бачив Олену.

- Так.

- Ти дуже схожа на неї. – Продовжив хлопець.

- Можливо. – Додала я, тому, що не хотіла з ним погоджуватись, хоча і добре розуміла, що він правий. – Лише зовні. – Уже тихіше все ж мовила, піднімаючись з-за столу.

Взявши тарілку з бутербродами я попрямувала до холодильника, і перш ніж покласти її всередину я взяла один із бутербродів, і кинула у тарілку кота, яка стояла збоку. Черниш відразу підбіг до неї.

Як відреагував хлопець на тварину, я вже не дивилась, адже саме він вчора найбільше був впевненим у неможливості існування тут «чорного кота».

- Ще побачимось, Джин. – Мовила я відкриваючи двері. – І не закривай двері, будь ласка, коли будеш виходити. – Додавши останню фразу, я попрямувала у свою кімнату.

Слова хлопця про мою схожість з матір’ю зіпсували настрій, хоча я і пообіцяла собі не звертати увагу на це.

Біля сходів на другий поверх, як на зло стояв Чонґук. Сьогодні на ньому була чорна шкіряна куртка, через яку він виглядав дещо старше, аніж простий школяр.

Повернувшись на звук моїх кроків, він шоковано на мене витріщився.

Подумавши, що втрачати мені вже нічого, я швидко мовила:

- Привіт, Чонґук. – Хоча я і недолюблювала хлопця, через його знущання над Адою, я все ж не змогла втримати язик за зубами і добавила. – Класна куртка.

Договоривши це, я швиденько обійшла його, і промайнувши сходи влетіла у кімнату, замкнувши двері.

«Класна куртка» - якого фіга, Софія, ти узагалі з глузду з’їхала, потрібно було його просто проігнорувати, дурепа.

Присівши і спершись на двері, я почала вслуховуватись у все, що відбувалось в будинку. Але цього разу, через хорошу звукову ізоляцію у кімнаті і замкнені двері нічого розчути я не змогла.

Просидівши так кілька хвилин я піднялась на ноги і підійшла до стола.

Взявши телефон і навушники, я лягла на ліжко і ввімкнула музику, не помітивши, як задрімала.

 

 

Звук стуку вивів мене із сновидінь. Відкривши очі, я висунула з вух навушники. Надворі було темно, лиш досить яскраве сяйво місяця освітлювало кімнату. На годиннику дев’ята вечора. Поглянувши в дзеркало я помітила власне розтріпане волосся, і пом’яту чорну футболку, в якій заснула.

Піднявшись з ліжка і відкинувши телефон, я ввімкнула світло у кімнаті, припустивши, що стукіт в двері мені почувся. Але через кілька секунд звук повторився. Хто може мною тут цікавитись? Точно не Техьон.

Недовго роздумуючи, я відкрила двері.

На порозі стояв Чонґук, що мене надзвичайно сильно здивувало. Через мить я помітила на його руках Черниша.

- Привіт, я тебе розбудив? – Ввічливо запитав він, чим мене ще більше здивував, ніколи не бачила цього хлопця таким. – Вибач. Я просто… Твій кіт, він дуже дряпався у двері. – Говорив хлопець трохи не впевнено, і я засумнівалась чи це той самий Чонґук, якого я звикла бачити на уроках.

- І тому ти вирішив допомогти йому? – Моя ж невпевненість зникла, можливо через сонність.

- Ну, можна і так сказати. – Це хлопець сказав вже впевнено, посміхнувшись і не звертаючи на мене ніякої уваги, ввійшов в мою кімнати, змусивши поступитися йому дорогою. – Так значить ти «сестричка» Техьона? – Уже нахабно промовляв хлопець, роздивляючись мою кімнату.

Проаналізувавши все швиденько, я прийшла до висновку, що таким милим він прикидався спеціально. А невпевненість і Чонґук два протилежні поняття, які, напевне, ніколи не зіткнуться.

Перевівши погляд з ноутбука на телефон, який лежав на ліжку, він знову глянув на мене, очікуючи чогось.

Згадавши його дурне питання і підійшовши до хлопця, я забрала з його рук кота, якому компанія останнього зовсім не подобалась.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍