Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

- Різну реакцію бачив, але щоб так розв’язно й відчайдушно? - Всміхається, я протираюся щокою об його долоню. - Таке миле личко, і така розпусна натура. Іди вмийся, приведи себе в порядок, я з твоїми пташенятами посиджу, щоб не розлетілися. - Розвертається і йде геть, наче нічого не сталося, а я ледве змушую себе дійти до викладацької вбиральні. Перш ніж вмитися, завалююся в найвіддаленішу кабінку і знімаю напругу, підперши двері спиною, ледве тримаючись на ногах. Скільки тут навчався, ніколи цього не робив отак в туалеті, а зараз просто не міг інакше. Перевів подих, вмився холодною водою, відмив кров з шиї. Дійсно, рана підзатягнулася. Але треба буде потім перебинтувати, бо у дзеркало кидається в очі розсип червоно-фіолетових синців, що залишились від його губ. Йти на лекцію з засосами на шиї, як мінімум, не професійно.

Прикладаю до шиї паперову серветку, виходжу з вбиральні. Дорогою до мене починає повертатися пам’ять, що я йому наговорив, які речі пропонував і як розбещено стогнав і терся об нього. Боже, ну і сором. Як це, взагалі, сталося? Я доросла людина, я вмію себе контролювати, як таке могло статися? Я наче сп’янів, або навіть був під впливом якихось психостимулюючих речовин. Як мені тепер йому в очі дивитися? Тепер він точно усе зрозумів. Дідько, я ж сам особисто все й виклав своїм брудним язиком. Що на мене найшло? Якась побічна реакція?

Заходжу до аудиторії, студенти сидять тихо, займаються своїми справами. Вітаюся із ними, йду до свого місця, на якому сидить Сіріус з ногами на столі, втикає в телефон. Соромно дивитись йому в очі. 

- Дякую. - Кажу йому тихо. Дивлюсь на годинник — ще достатньо часу, щоб викласти матеріал.

- Нема за що. - Підводиться і йде до виходу. - Я принесу тобі пластир, все одно не зайнятий.

Сідаю за стіл і починаю лекцію. Підручник і блокнот з собою так і не взяв, але згадав тему по пам’яті. Тримаю хустинку на шиї покритою інеєм долонею, намагаюся не прибирати її все заняття, щоб ніхто нічого не побачив. Під кінець лекції повертається Сіріус, показує мені аптечку в руках і йде до задніх рядів. За пару хвилин до дзвоника даю студентам зібрати речі, і по дзвонику вони вже залишають клас. Плетуся до задньої парти, сідаю поруч із Сіріусом, він відкриває аптечку і перериває вміст. Прибираю серветку, повертаючись раною до нього. 

- Ох. Я й не помітив, що залишив на тобі такі сліди. - Проводить пальцями по синцям ніжно, ледве відчутно. Приємний прохолодний дотик. - Вибач.

- Це ти вибач. - Зітхаю, потупивши погляд. - Наговорив тобі усякого. Не знаю, що на мене найшло. 

- А я знаю. - Каже спокійно, приклеюючи великий пластир мені на шию, ніжно розгладжує по краях. - Застаріла система освіти, от, що.

- А?

- В академії розповідають, що у слині вампіра міститься речовина, що може, по їх бажанню, зупиняти кровотечу та фермент, який паралізує жертву?

- Ага. - Повертаюся до нього, спостерігаю, як він пакує все назад в аптечку. Які витончені пальці.

- Це вважається “доречним”. А от що той самий “паралізуючий” фермент може по-різному взаємодіяти із організмом людини і не лише заспокоювати, а й викликати сильне збудження — в підручниках не пишуть, бо це “не для дітей”. 

- Я цього не знав.

- Тепер знаєш. - З посмішкою відкидається на спинку сидіння. - Вибач, що не попередив.

- І що, на всіх це так працює?

- Чесно?

- Будь ласка. - Я не впевнений, що хочу знати. Може, дарма спитав? 

- Ні, не на всіх. Зазвичай люди просто заспокоюються, обм’якають, хтось починає стогнати й тулитися ближче, впадати наче в транс. А ти мене прямо здивував. - Підпирає щоку одною рукою, не зводить з мене очей. - Такої бурхливої реакції я ще не бачив. Щоб ще рот не закривався, це щось нове. І це я тебе навіть не кусав.

- А що, є різниця?

- Було б ще інтенсивніше. При укусі цей фермент потрапляє безпосередньо в кровотік і швидше розповсюджується, змущуючи організм виділяти ендорфін та інші нейромедіатори. Тоді б ти, мабуть, так стогнав, що нас би вже точно звільнили.

- Якщо не гірше. - Зариваюся обличчям у долоні. - Боже, ну я й наговорив тобі. Таке пропонував, що ти мене, мабуть, тепер будеш десятою дорогою обходити. 

- Ти думаєш, мене це налякало? - Сміється.

- Боюся, що тобі могло бути неприємно. Одна справа, коли гарненька дівчина так звивається і стогне у твоїх руках, а інша…

- Коли це гарненький юнак? - перебиває, і я замовкаю. Він мене зараз гарненьким назвав? Мені не почулося?

- То… - Підводжу на нього очі. - Не огидно було?

- У певному сенсі, мені навіть сподобалось. У тебе незвичайна кров. Гаряча, але ніби із кришталиками льоду. І такий багатий смак. - Глибоко вдихає, тягнеться до мого обличчя. - Дивись не поріжся при інших вампірах, добре? - Гладить мене по щоці і прибирає руку. - Бо перед такою кров’ю важко втриматися.

- Постараюся.

- Дивись мені. - Підводячись, на пару секунд нахиляється до мого вуха. - Бо якщо не вийде, я про це швидко довідаюсь. - Бере аптечку і йде до виходу з аудиторії. - Побачимось.

Остання лекція проходить, як в тумані. Ця була у звичайного людського класу, на факультеті є й такі. Щоб не привертати увагу. По закінченню робочого тижня одразу йду додому — з робочими паперами і звітами розберуся завтра. Треба випрати одяг. Або викинути, якщо плями не зійдуть. Кров вже встигла засохнути. Приймаю душ, пластир намокає і неприємно відчувається на шкірі, знімаю його перед дзеркалом — засоси стали ще помітнішими. Чутливі до дотику, але ця легка тягуча біль чомусь приємна. Згадується відчуття його губ на моїй шиї, і по шкірі пробігають мурахи. Це було надзвичайно приємно. Трохи боляче, коли його язик торкався країв рани, але це взагалі не заважало, тільки підігрівало відчуття. Я хотів би відчути це знову. А якби він мене вкусив? Довелося б потім міняти штани? Цей фермент зіграв зі мною злий жарт, оголивши мої брудні думки вголос. Але я здивований, що він так спокійно відреагував. То йому байдуже, жінки чи чоловіки? Це тільки крові стосується? А в ліжку? Хотів би я знати. Хочу особисто перевірити.